У 1993 році був прийнятий Закон про Статут Банку Франції. У відповідності з ним Банк Франції розробляє і проводити грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики чину.
Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його замісника призначаються директором Ради міністрів Франції строком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинний перевищувати 65 років приносити присягу президенту республіки.
Керуючий, наділений широкими повноваженнями і правами, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів. Йому надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.
Функції замісників керуючого Банком чітко розмежовані: одні з їх відповідають за питання грошової політики інші - за адміністративні питання.
Керує Банком Франції Генеральна Рада, до складу якого входити Рада по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрями грошової політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, догод з оберненим викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обов’язкових резервів (базу вирахування, норми відрахувань).
До складу Ради з грошової політики входять Керуючий Банком Франції (голова Ради). Два його замісника і шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Рядків повноважень шкірного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється рядків у три роки, для двох інших- шість років і для двох останніх - 9 років. Членуй Ради не можуть бути обрані на другий рядків, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.
Рада з грошової політики скликається за ініціативою її голови (керуючого Банком Франції) не менше одного разу в місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада з грошової політики скликається повторно і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.
У засіданні Ради мають право приймати доля Прем’єр Міністр і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча сморід можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.
До Генеральної Ради крім членів Ради з грошової політики входять голова Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6 років.
Головою Генеральної Ради є Керуючий Банком Франції, який визначає порядок денний засідань Ради. У компетенцію Генеральної Ради входять розгляд загальних питань управління Банком, у того числі кадрової політики і штатного розпорядку; прийняття бюджету Банку і внесення в нього змін; складання та затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку; визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі худе.
Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.
Рішення Ради, які приймаються простою більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не менше 7 його членів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.
Специфічним для Генеральної Ради є та обставина, що на його рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради і має право оспорювати його рішення або наполягати на повторному обговоренні будь-якого питання.
На засіданнях Генеральної Ради присутні також 2 аудитори, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.
Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами у Парижі і розгалуженою мережею філій (212) розташованих по всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов’язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.
У функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, у того числі за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних галузях економіки.
Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Вуста Банку Франції.
Традиційно до реорганізації кредитних установ в 1984 році, у Франції розрізнялись три категорії цих банків в залежності від рядок по депозитно-позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств і спеціалізації.
І група - депозитні банки
ІІ група - ділові, фондові інвестиційні.
ІІІ група - банки довго- та середньострокового кредиту.
Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях; ділові - на участі в капіталах і управлінні підприємствами, в засновницькій діяльності і довгостроковому кредитуванні; банки довго- та середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях строком більше 2-х років.
Французькі комерційні банки все більше організуються в “туманності” і “архіпєлагі” дрібних і середніх банків (з балансами від 200 млн. фр. до 10 млрд фр.) навколо “ядра”, яку складають три крупних в національному масштабі банку:
· Національний паризький банк (Банк насіональ де Парі), Креді Ліоне ат Сосьєте Женераль;
· фінансові компанії, головою яких є інвестиційні банки: Суєц або Паріба;
· депозитний банк, який за родом діяльності починає тяготіти до інвестиційного, але хоче зберегти і свої депозитні операції - Промісловій кредит Франції і Промісловій комерційний кредит.
Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних і досить крупних банків державних або приватних, але феномен “архіпелагізації” продовжує розвиватися; фактично цей процес концентрації не припинявся з кінця війни, його кульмінацією було злиття в 1967 році Національного банку для торгівлі і промисловості з Національним паризьким банком обліку цінних паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації з 1982 р по 1986р.
Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує приходитись ще значна кількість комерційних банків. В З 1946 р. Булі націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі і промисловості і Національний паризький банк обліку цінних паперів, одночасно в інвестиційних банках з’явилися урядові комісари.
В1982 р булі додатково націоналізовані ще 39 банків, в тому числі фінансові компанії, у минулому інвестиційні банки; у тому числі, булях націоналізовані всі банки, які вже належали “гігантам” - або Паризькому промисловому і комерційному кредиту або Паріба (Креді дю Нір); це відбувалося по мірі того, яку їх баланс починав перевищувати 1 млрд фр. У результаті цього заходу було “націоналізовано” біля 90% депозитів і 84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації її позитивним активом, не вдаючись в політичні дискусії, безумовно є спасіння банків, котрі, залишившись приватними, випробували б значні труднощі (Банк Ротшильда, Вормса, Креді дю Нір), перебудова банківської системи, тобто її зміцнення, що було б набагато складніше зробити, якщо б у банків не було одного і того ж власника і, нарешті, організації більш інтенсивного соціального діалогу між цими банками, що диктувалося законами держсектора.
У пасиві націоналізації німа “пограбування” минулих володарів, як про це не раз говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше першочергової оціночної ринкової вартості; у деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої встанови (наприклад, у випадку з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу націоналізації погіршували клімат в середині цих підприємств.
Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 долі і продовжувалась до березня 1988 долі, в основному торкнулася банків: майже всі сморід були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловій і комерційний кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Британії; однак Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році, залишився державним.