Міжнародний досвід свідчить, що втручання держави в трудові відносини повинно бути виваженим і програмно-плановим, ґрунтуватися на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон'юнктуру. Разом з тим в розвинених країнах держава не втручається у власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.
Створення в 1919 р. Міжнародної організації праці і перша прийнята нею конвенція, присвячена обмеженню робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день, і друга – про безробіття, по праву вважаються початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками. Світова економічна криза 1920 - 1930-х років, поширення новаторських ідей Дж. М. Кейнса про роль трудового фактору в макроекономічному регулюванні привели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості. Навіть ті уряди, що проводили політику невтручання у сферу зайнятості, не змогли з часом не визнати позитивних результатів цього втручання в інших країнах.
Слід сказати, що нині всі країни, які ми називаємо економічно розвиненими, і їх міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність. В цих країнах регулярно розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, що враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації. В загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи активних підпрограм (сприяння зайнятості) і пасивних підпрограм (підтримання доходів).
Відомо кілька моделей ринку праці, які пов'язані з особливостями політики зайнятості, що проводиться в окремих країнах. Національна модель ринку праці складається з тієї чи іншої системи підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників, системи заповнення вакантних робочих місць і способів регулювання трудових відносин з участю профспілок.
Відповідно до комбінації цих складових розрізняють японську модель ринку праці, модель США, шведську модель та ін.
Дляяпонської моделі характерна система трудових відносин, яка ґрунтується на принципі “довічного найму”, за якої гарантується зайнятість працівника на підприємстві аж до досягнення ним віку 55 – 60 років. Розміри заробітної плати працівників і соціальних винагород прямо залежать від кількості відпрацьованих років. При цьому протягом усієї трудової діяльності працівники періодично підвищують кваліфікацію у відповідних корпоративних службах, і переміщення їх відбувається суворо згідно плану. Така політика сприяє вихованню у працівників фірми творчого ставлення до виконання своїх обов'язків, підвищенню їхньої відповідальності за якість роботи. У разі необхідності скорочення виробництва підприємці здебільшого вирішують ці проблеми не шляхом звільнення персоналу, а переведенням частини працівників за їхньої згоди на інші підприємства або скороченням тривалості робочого часу на даному підприємстві.
Дляринку праці США характерна децентралізація законодавства про зайнятість і допомогу безробітним, тобто воно розробляється й ухвалюється кожним штатом окремо. У разі необхідності скорочення обсягу праці або виробництва тривалість робочого часу одного працівника не змінюється, а частина працівників може бути звільнена. Про звільнення працівників повідомляють не заздалегідь, а перед самим звільненням. Колективними договорами охоплена лише чверть усіх працівників. Системи корпоративної підготовки і перепідготовки персоналу майже немає, за винятком підготовки специфічних спеціальностей. Мобільність працівників відбувається здебільшого через переведення працівника на іншу роботу. Така політика фірм веде до високої географічної і професійної мобільності працівників, а також до вищого рівня безробіття, ніж в Японії та Швеції.
Шведську модель характеризує активна політика держави щодо зайнятості, внаслідок чого рівень безробіття в цій країні мінімально можливий за наявних економічних умов. Політика на ринку праці полягає в попередженні безробіття, а не в сприянні тим, хто вже втратив роботу. Повна зайнятість досягається за рахунок таких заходів:
¾ проведення відповідної фіскальної політики, спрямованої на підтримання менш прибуткових підприємств і обмеження прибутку високодохідних фірм, що спонукає малоприбуткові підприємства скорочувати чисельність працівників, зменшувати або припиняти свою діяльність, а високоприбуткові – обмежувати рівень оплати нижче своїх можливостей;
¾ проведення “політики солідарності” в заробітній платі для досягнення однакової плати за однакову працю незалежно від фінансового стану тих чи інших фірм, що спонукає малоприбуткові підприємства скорочувати чисельність працівників, зменшувати або припиняти свою діяльність, а високоприбуткові – обмежувати рівень оплати нижче своїх можливостей;
¾ підтримування зайнятості у тих сферах економіки, які мали низькі результати діяльності, проте забезпечували розв'язання соціальних завдань.
Якщо порівнювати власне скандинавську і європейську моделі політики зайнятості, то можна зробити висновок, що перша спрямована на забезпечення працею всіх трудящих, для чого створюються робочі місця в державному секторі з середньою оплатою праці; друга орієнтована на скорочення кількості зайнятих при підвищенні продуктивності праці й зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для більшої кількості безробітних.
Чималий інтерес для нас становить японська модель політики зайнятості. Згідно з цією моделлю кожна людина може знайти для себе роботу, навіть якщо вона не дуже цікава й корисна. У цьому полягає причина низького безробіття в Японії й економії коштів на соціальні витрати. Природно, така політика не могла б сприяти підвищенню ефективності економіки, якби не такі відомі експортні галузі Японії, як автомобілебудування, сталеливарна промисловість, виробництво автомобільних запчастин і машинобудування.
Американська політика зайнятості також спрямована на залучення до процесу виробництва якомога ширших верств активного населення. Її результатом є збільшення кількості людей з низьким рівнем доходу, який проте перевищує допомогу по безробіттю.
Заслуговує на увагу ідея щодо введення громадських робіт для тих, хто одержує допомогу. Це повинна бути добре продумана, законодавчо підкріплена система. Зокрема, рівень допомоги по безробіттю повинен стимулювати безробітних до реєстрації на біржах праці й участі у громадських роботах, інакше є ризик повернути цій системі її первісний вигляд, тобто такий, який вона мала в Англії у 1834 р., коли був прийнятий черговий Закон про бідних. Відповідно до цього Закону бідняки, які зверталися по допомогу, направлялися у робітні будинки, де панував жорсткий напівтюремний режим. Умовою перебування нужденних у цих будинках була їхня обов'язкова робота на користь добродійних товариств, парафій, у віданні яких знаходилися ці будинки.
У 30-ті роки XX ст. програми громадських робіт з'явилися у США в умовах зростання безробіття й дістали поширення у багатьох країнах. Це дало можливість на короткий час вирішити деякі економічні й соціальні проблеми безробіття, а також питання, пов'язані з розвитком інфраструктури регіонів, охороною довкілля тощо.
Соціальна держава постає як продукт тривалого розвитку. Потрібні певні передумови для її виникнення. До чинників, що обумовили виникнення соціальної держави, відносяться достатньо високий рівень економічного розвитку, що є результатом суспільної модернізації; громадянське суспільство; культура, для якої характерні солідаристські традиції і т.ін.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХХ ст. в деяких розвинутих країнах Заходу відбулася так звана неоконсервативна революція. В цей період почала ставитись під сумнів сама можливість існування соціальної держави. Головною причиною цих змін була економічна криза. Якщо взяти до уваги, що соціальна держава сформувалась у 50-60-ті роки, то вже лише через кілька десятків років вона почала переживати серйозну кризу. У цьому контексті постановка питання про можливість існування такої держави була цілком виправданою. Критика соціальної держави зводилась в основному до наступного: державне регулювання економіки менш ефективне, ніж ринкові механізми регулювання, оскільки ринок більш чутливий до попиту; соціальна держава виховує патерналізм, призводить до появи людей, які не бажають працювати, живуть за рахунок інших і т. ін.
Отже, кожній державі притаманні свої особливості формування ринку праці, зумовлені ресурсними, географічними, економічними, політичними та іншими причинами.
В Україні тривалий час існувала монополія державної власності, жорстка регламентація розмірів заробітної плати, наявність інституту прописки, що призвело до деформації ринку праці.
Характеризуючи моделі соціальної політики економічно розвинених держав слід виділити американську модель. Це найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, окрім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення. Ця ж норма стосується і всієї соціальної інфраструктури, яка побудована на принципі особистої відповідальності кожного громадянина. Медичне забезпечення кожної людини забезпечується за допомогою медичного страхування, безоплатним є лише першочергова медична допомога. Уряд США не гарантує кожному громадянину права на безкоштовну вищу освіту. Отримати вищу освіту можна за рахунок власних коштів чи за рахунок громадських організацій на конкурсній основі за отримання стипендії на навчання. Для найбільш незахищених верств, які не мають жодних доходів уряд виділяє допомогу по безробіттю. Культура та мистецтво утримуються за рахунок держави та власних надходжень бюджетних закладів.