— розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;
— активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
— забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;
— створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
— стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
— забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
— гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;
— формування ефективної системи соціального захисту населення;
— реформування пенсійної системи;
— розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;
— зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.
Поточного характеру:
— погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;
— забезпечення прожиткового мінімуму;
— боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;
— захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;
— обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;
— створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;
— запобігання соціальній деградації тощо.
Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:
— правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
— прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
— впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
— прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
— встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
— державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
— державний вплив на ціни та цінотворення;
— обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
— пенсійне забезпечення;
— розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
— підготовка та перепідготовка кадрів;
— організація оплачуваних громадських робіт;
— соціальне партнерство.
→ Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
→ Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
→ Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
→ Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.
→ Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.
У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.
2. Державне регулювання ринку праці
→ Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.
Значення ринку праці:
— використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;
— забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціальну захищеність;
— зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.
→ Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.
Об'єкти державного регулювання ринку праці:
— зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);
— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;
— трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);
— підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;
— розподіл та перерозподіл робочої сили.
Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:
— Міністерство праці та соціальної політики;
— служби зайнятості (обласні, міські, районні);
— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.
Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.
Функції державної служби зайнятості:
1) аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці);
2) надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;
3) облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних;
4) сприяння пошуку робочого місця; ;
5) організація професійної підготовки, перепідготовки;
6) надання грошової допомоги;
7) участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості.
Особливості державного регулювання ринку праці в перехідній економіці:
Захисні заходи держави
1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов:
— зміни власника;
— приватизації;
— банкрутства (квотуванням робочих місць).
2. Організація і проведення громадських робіт.
3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).
4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем.
Методи стимулювання попиту на робочу силу:
— прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць; пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;
— відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;
— сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;
— прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;
— стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.
Методи скорочення попиту на робочу силу:
— встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;
— жорстка кредитна політика;
— встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;
— зниження інвестицій;
— скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.
Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:
— стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;
— підготовка та перепідготовка робочої сили;
— сприяння найму робочої сили;
— соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття).
В Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (25,2 % усіх зайнятих). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, перешкоджає подоланню негативних тенденцій щодо доходів населення та їхнього розподілу.
На етапі економічного зростання в Україні набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.
Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає у поступовому переведенні зайнятого там населення до більш високого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості й покращання соціального захисту вразливих верств населення.
Мікробізнес є дуже нестійким та уразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.