Прийняття законів України «Про бюджетну систему України» і «Про місцеве самоврядування в Україні» та затвердження у 1994 р. єдиних для всіх областей нормативів відрахувань від загальнодержавних податків, а також апробація різних варіантів розподілу загальнодержавних податків і зборів між державним та місцевими бюджетами не привели до створення зваженої системи формування доходів місцевих бюджетів [11,c.31].
У сучасних демократичних суспільствах децентралізація компетенцій щодо розв'язання державних завдань дозволяє досить гнучко пристосовувати надання суспільних благ і послуг до потреб як окремих громадян, так і жителів різних регіонів. Можливість кращого врахування уподобань та інтересів громадян є основним економічним аргументом на користь фінансової самостійності регіональних та місцевих органів влади. Аргументом «проти» слугує необхідність створити в країні більш-менш однаковий рівень забезпечення населення суспільними благами і послугами. Тому багаторівневі бюджетні системи завжди виступають результатом пошуку компромісу між самостійністю регіонів і необхідністю міжрегіонального вирівнювання умов життя, що дістає відображення в розподілі державних функцій між центральними і місцевими органами влади, компетенцій щодо питань формування податкового законодавства, а також прав в управлінні податками і одержанні конкретних податків до відповідних бюджетів.
Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб¢єктів.
По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв¢язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади. Як бачимо, існує як державний фіск, так і фіск місцевих органів влади. Різниця між фіском першої форми і фіском другої форми в тому, що межі фіскальної діяльності місцевих органів регламентуються державою. Її ж фіскальна діяльність ніким не обмежується.
По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, котрий надає громадські послуги. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг [7,c.55].
Зростання ролі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП є свідченням посилення органів місцевого сомоврядування на розвиток економічних і соціальних процесів в регіонах і в державі у цілому. Мобілізація та використання коштів місцевих бюджетів пов¢язані з інтересами різних соціальних груп населення, підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює встановлення місцевих фінансів як важливого важеля, фінансового інструмента для регулювання господарського та соціального життя регіонів. Про співвідношення місцевих бюджетів з макроекономічними показниками, перш за все з ВВП, свідчать такі данні (див.таблицю 1).
Табл. 1.
| Показники | 1995р. | 1996р. | 1997р. |
| ВВП (млрд.грн.) | 52,9 | 74,0 | 79,7 |
| Витрати республіканського бюджету АР Крим та місцевих бюджетів (млрд.грн) | 9,5 | 11,2 | 12,2 |
| Питома вага витрат республіканського бюд-жету АР Крим та місцевих бюджетів у ВВП (%) | 18,0 | 15,1 | 15,3 |
(За даними робочих матеріалів фінансового відділу Київської міської Державної Адміністрації за 1995-1997 роки)
Аналіз даних таблиці говорять про те, що у 1995 році через місцеві бюджети перерозподілялося майже п¢ята частина ВВП, а щодо питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджетв за даними на 1995 рік, то вона становить 39% загального обсягу витрат. Основним елементом у системі місцевих бюджетів є бюджети міст державного підпорядкування, через які мобілізуються та використовуються майже половина всіх ресурсів місцевих бюджетів. Взагалі, якраз на цій ділянці місцевих бюджетів існують більшість питань, що потребують вирішення. Перш за все ці питання закріплені за постійними джерелами доходів.
Аналіз ролі місцевих органів влади в перерозподілі ВВП буде більш повним, коли розглянемо в цілому сукупні витрати всіх рівнів місцевої влади, включно з регіональним. Частка ВВП, що перерозподіляється через видатки місцевих бюджетів, у 1991-1995 роках в Україні постійно зростала. Якщо в 1991 році вона становила 10,3%, то в 1995 році досягла 18% ВВП, тобто цей показник зріс порівняно з 1991 роком у 1,75 раза [7,c.57]. У 1996 році, вперше за останні 5 років, зазначений показник зменшився і склав 14,6 % ВВП.
Табл. 2.
Частка місцевих бюджетів України в сукупних державних витратах на фінансування окремих галузей соціальної сфери і народного господарства,
%
| Галузь | Роки | |
| 1992 | 1995 | |
| Соціальний захист населення | 65 | 83,3 |
| Соціальна культурна сфера (всього) | 75,1 | 81,8 |
| Освіта | 66,1 | 74,8 |
| Інформації | 61,1 | 66,8 |
| Охорона здоров¢я | 89,9 | 92,1 |
| Фізична культура і спорт | 34,4 | 66,3 |
| Житлово-комунальне господарство | — | 96,5 |
| Народне господарство | 16 | 16,5 |
| Всього видатків | 37,8 | 39,3 |
Дивлячись таблицю 2, ми бачимо, що місцеві органи влади фінансують основну частину державних соціальних видатків. У 1995 році за рахунок місцевих бюджетів профінансовано 83,3 відсотка усіх видатків зведеного бюджету України на соціальний захист населення, і 81,8 відсотка - на соціально-культурну сферу. За рахунок місцевих бюджетів фінансувалося 74,8 відсотка видатків на освіту, 66,8 - на культуру і засоби масової інформації, 92,1% - на охорону здоров¢я, 66,3% - на молодіжні програми, фізичну культуру і спорт.
Державні видатки на житлово-комунальне господарство майже повністю фінансуються з місцевих бюджетів. У 1995 році на 96,5 відсотка. Не буде перебільшенням таке твердження, що місцеві органи влади домінують на ринку соціальних послуг і саме вони визначають соціальний мікроклімат у суспільстві.
Вказані вище факти говорять про те, що необхідно реформувати бюджетну систему, а проблеми місцевих бюджетів потрібно вирішувати з урахуванням особливостей і чіткого розподілу функцій між окремими ділянками місцевих бюджетів та більш детальних міжбюджетних відносин.
2. Місцеві бюджети – фінансова база функціонування та розвитку регіонів .
2.1. Загальний стан та тенденції розвитку місцевих бюджетів України.
У сучасних демократичних суспільствах децентралізація компетенцій щодо розв'язання державних завдань дозволяє досить гнучко пристосовувати надання суспільних благ і послуг до потреб як окремих громадян, так і мешканців різних регіонів. Можливість кращого врахування уподобань та інтересів громадян є основним економічним аргументом на користь фінансової самостійності регіональних та місцевих органів влади. Аргументом «проти» слугуе необхідність створити в країні більш-менш однаковий рівень забезпечення населення суспільними благами і послугами. Тому багаторівневі бюджетні системи завжди виступають результатом пошуку компромісу між самостійністю регіонів і необхідністю міжрегіонального вирівнювання умов життя, що дістає відображення в розподілі державних функцій між центральними і місцевими органами влади, компетенцій щодо питань формування податкового законодавства, а також прав в управлінні податками і одержанні конкретних податків до відповідних бюджетів.
При формуванні доходів місцевих бюджетів демократичних держав перевага може бути віддана або принципові бюджетної еквівалентності, або принципові національної солідарності [11,c31-32].
В основі першого з них лежать ідеї податкової справедливості, за-стосовувані в даному випадку по відношенню не тільки до окремих громадян або підприємств, але й до жителів регіону в цілому. Згідно з цим принципом, доходи місцевих бюджетів повинні відповідати тому податковому навантаженню, яке несуть жителі регіону, отже - можливості одержання ними суспільних благ і послуг, які надаються за рахунок місцевих бюджетів, повинні зростати із збільшенням обсягу податків, які збираються в даному регіоні. У цьому розумінні місто Київ несе дуже великий податковий важель через своє адміністративне, господарське та демографічне місце поряд з іншими регіонами.
В основі другого принципу лежать не тільки загальні міркування громадянської солідарності, але й ряд економічних аргументів, у відповідності з якими, держава має прагнути вирівнювання, певною мірою, фінансових можливостей регіонів. По-перше, держава гарантує надання громадянам ряду соціальних послуг на певному рівні. Послуги у сферах освіти і охорони здоров'я є важлквими з точкн зору створення рівних стартових умов для молоді з різних регіонів країни. По-друге, низький рівень розвитку в у якихось регіонах, наприклад, транспортної інфраструктури і засобів зв'язку призводить до неефективного міжрегіонального переміщення капіталів, праці та виробничих факторів. У ряді випадків регіональна диференціація податкових надходжень зумовлена технікою стягнення податків і з огляду на це теж може вимагати перерозподілу доходів. Показовим у цьому відношенні прикладом є рентні платежі за нафту і природний газ, які видобуваються в Україні, та різниця в цінах на природний газ. Більш як половина доходів по цих платежах припадає на місто Киів, тобто в розрахунку на 1 жителя відповідний показник тут є майже в 10 разів вищим, ніж у середньому по країні. Але пояснюється це, звичайно ж, не високими обсягами видобутку нафти і газу в Києві, а тим, що такі платежі вносять до бюджету розташовані тут головні організації добувних підприємств.