До інфляційного фінансуваня належить сеньйораж та збільшення пропозиції грошей. Такі методи називаються інфляційними тому, що в більшості випадків призводять до інфляції (тоді, коли збільшення пропозиції грошей не супроврджується відповідним збільшенням рівня виробництва). При цьому виникає так званий інфляційний податок, що дорівнює: Тінф=p(M/P), де М/Р – реальні грошові залишки населення, p - темп інфляції. Але інфляційне фінансування ефективне, поки зростання темпу інфляції випереджає скорочення грошових запасів населення (оскільки при високій інфляції населення намагається позбутися грошових запасів). В іншому випадку, цілком очевидно, що інфляційний податок зменшуватиметься, і відповідно дефіцит бюджету збільшиться. Інфляція також зменшує реальну вартість боргу, в тому числі і державного. Сеньйораж – це монопольне право держави випускати гроші. Ці кошти вона може використати на фінансування боргу (внутрішнього) або дефіциту бюджету. Цілком зрозуміло, що такі види фінансування призводять до дестабілізації економіки внаслідок розкручення інфляційних процесів. Саме це і відбувалося в країнах СНД на початку і в середині 90-х рр.
Інші методи належать до неінфляційних, хоча за певних умов і вони можуть спричинити зростання рівня цін. Та й вони мають свої негативні сторони.
Досить небезпечним для економіки є фінансування дефіциту бюжету за допомогою запозичень (внутрішніх і зовнішніх), тобто випуску державних облігацій (далі-ДО). При цьому виникає кілька проблем, на які урядам потрібно звернути увагу.
Перша проблема – проблема погашення державного боргу. Оскільки державі потрібно повертати борг з відсотками, вона повинна знайти джерело майбутніх доходів, яке зможе профінансувати борг. В іншому випадку цей борг буде обтяжувати майбутні покоління. У випадку постійного зростання державного боргу, він може досягти таких, розмірів, що держава буде не в змозі з ним розрахуватись. Тому держава не просто має витрачати гроші на соціальне забезпечення, а вона повинна робити інвестиції, які в майбутньому можуть їй принести прибуток. Тому, якщо річне зростання державного боргу вище за прибутковість від державних капіталовкладень, держава не зможе розрахуватися зі своїми боргами за допомогою прибутків від інвестицій і змушена буде застосовувати інші методи фінансування. Саме така ситуація в перехідних країнах, де дефіцит бюджету з самого початку перевищував рівень державних інвестицій, а процентні ставки за державним боргом перевищують відсотки від таких інвестицій, і це змушує робити повторні позики, щоб розрахуватися з боргами, і існує загроза створення фінансових пірамід.
Друга проблема, це корокткостроковий наслідок державного боргу - ефект витіснення капіталу, що спричиняється внутрішніми запозиченнями держави. Це відбувається тому, що державні цінні папери мають більші відсоткові ставки ніж інші кредити і є менш ризиковими, а також тому, що на оцінку їх ризику потрібно менше зусиль та коштів. Тому значна частина банківських коштів вкладається не в розвиток економіки, а в ДО, і отже, для решти економіки залишається менше кредитних ресурсів. Це призводить, крім можливого спаду вирбництва через недостатню залученість ресурсів, до зменшення пропозиції фінансових коштів і збільшення конкуренції за їх отримання, і отже, збільшення відсоткової ставки в економіці, що знову ж таки нагативно вплине на економічний розвиток в довгостроковому періоді. Тобто боргове фінансування дефіциту бюджету послаблює ефективність стимулювальної бюджетної політики. Також, оскільки банки в країні більшість грошей вкладають в ДО, то існує загроза, що вони стануть менш конкурентноспроможні порівняно з іноземними, оскільки в них зменшується заохочення для покращення своєї кредитної діяльності.
Такої проблеми не мають зовнішні запозичення. Але тут потрібно враховувати ризик зростання держаного боргу, що пов’язаний з девальвацією національної грошової одиниці, що приведе до зростання зовнішнього боргу.
Проте, якщо в країні має місце економічний спад, то збільшення державних витрат стимулюватиме економіку, що може покращити очікування щодо прибутків в еконміці і збільшити інвестиційний попит, що зменшить відсоткову ставку і дещо компенсує таким чином ефект витіснення.
Також, зростання ставки в країні може збільшити зовнішній попит на цінні папери всередині країни, що можливо цю ставку зменшить. Але тут можливий і негативний ефект - збільшення зовнішнього попиту на фінансові активи призводить до збільшення попиту на національну валюту, а отже, збільшує її обмінний курс. А це в свою чергу зменшує конкурентоспроможність підприємств країни, що орієнтовані на експорт а також тих, що конкурують з імпортерами в цю країну, призводить до скорочення на них виробництва, а також до погіршення платіжного балансу країни (хоча це зменшить валютні резерви країни і може призвести до зниження (стабілізації) валютного курсу). З іншого боку, такий варіант зменшить реальний зовнішній борг держави.
Виплати по обслуговуванню державного боргу також впливають на:
- бюджетний дефіцит. Відсоткові виплати по боргу лягають тягарем на бюджет країни, оскільки виплати по боргу ідуть саме з бюджету то збільшення виплат збільшуватиме дефіцит бюджету, що в свою чергу збільшуватиме державний борг, і т.д.
- рівень диференціації суспільства за доходом. Оскільки ДО скуповують переважно юридичні особи та фізичні особи з високим рівнем доходів, то оскільки відсоткові виплати фінансуються за рахунок податків, які сплачує і бідніше населення, то виходить, що держава перерозподіляє гроші від бідніших до багатших.
- платіжний баланс країни, оскільки виплати по зовнішнім зобов’язанням належать до статей імпорту, то ці витрати погіршують платіжний баланс.
- кредитний рейтинг держави. Тобто, якщо в державі швидко зростає тягар відсоткових виплат з бюджету, і невідомо, звідки походитимуть майбутні виплати, то зростає ризик, що держава відмовиться від своїх зобов’язань. За таких умов можливий відтік капіталу з ринку держоблігацій, що може привести до боргової кризи. Це особливо можливе тоді, коли зобов’язання мають короткий термін виплати, коли банківська система є слабкою та коли центральний банк має низький рівень валютних резервів. Такі проблеми мають місце в перехідних країнах, (хоча співвідношеня між відсотковими виплатами і бюджетом тут допускається більше - через очікування піднесення економіки). Прикладом тут може бути фінансова криза в Росії в серпні 1998 року.
У випадках боргової кризи держава, щоб повернути собі довіру, повинна провести реструктуризацію боргу, тобто перегляд умов обслуговування боргу. Найпоширенішим методом реструктуризації є конверсія боргу, що може включати: викуп боргових зобов’язань на вторинному ринку боргів (із знижкою номінальної ціни); капіталізація боргу – обмін на власність (напр. акціонерний капітал); пролонгація терміну дії боргових зобов’язань одночасно із зменшенням відсоткових ставок по ним (саме так вчинили Росія та Україна в 1998 році). Існує широкий спектр реструктуризації боргу для країн-боржників в рамках “Паризького клубу”.
3. Бюджетний дефіцит і перехідні країни.
а) В промислових соціалістичних країнах бюджетне навантаження на економіку було надзвичайно високим, особливо як для країн з відповідним рівнем рoзвитку. І при переході до ринкової економіки такий рівень навантаження призводить до фіскальної кризи, яку можна подолати тільки шляхом зменшення бюджетного навантаження. Такі країни, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, змогли досить вчасно провести відповідні економічні реформи, достатньо швидко зупинивши емісійне фінансування дефіциту бюджету, перейшовши до інших методів фінасування, і поступово знизивши його рівень, знизити темп інфіляції і тим самим стабілізувати доходи в бюджет на відносно високому рівні, близькому до того, що існує в розвинених індустріальних країнах. Їх рівень бюджетного навантаження складає приблизно 45-50% від ВВП.
Інакше розвивались події в більшості країн СНД, а також в Болгарії, Румунії, та Словенії, уряди яких були менш послідовні у проведенні реформ. Тут не вдалося обрати правильну політику на першому етапі реформ, і тому постійне збільшення бюджетного дефіциту внаслідок зменшення податкових поступлень змусив перейти до емісійного, а отже і інфляційного фінансування з відповідними наслідками входження країн в процес гіперінфляції.
Встановлено, що існує зв’язок між накопиченою інфляцією і коефіцієнтом монетизації економіки1. Наприклад, Вірменія, Грузія та Азербайджан, що пройшли через значну гіперінфляцію, мають дуже низький коефіцієнт монетизації, (менше 10%), а Чехія і Словаччина, що мають найменшу накопичену інфляцію, мають найвищий коефіцієнт монетизації серед перехідних країн (більше 25%). Коефіцієнт монетизації економіки – відношення пропозиції грошей М2 до ВВП країни, визначає можливість внутрішнього фінансування бюджетного дефіциту. Таким чином, інтенсивність постсоціалістичної інфляційної кризи є одним із найважливіших факторів, що визначає можливість фінансового маневру в процесі стабілізації і довгострокові характерестики національної грошової системи в постстабілізаційний період. Країни, що провели швидку і радикальну дезінфляцію, або не проходили через період високої інфляції, мають значну свободу маневру в області бюджетної політики, можуть собі дозволоти більші об’єми внутрішнього фінансування дефіциту бюджету, зберігаючи при цьому високий рівень монетизації економіки. Країни, де період високої інфляції розтягнувся, стикаються з проблемою низького рівня монетизації економіки в постстабілізаційний період. Вони вимушені більш жорстко контролювати фінансування бюджетного дефіциту за допомогою внутрішніх позик та емісії на етапі стабілізації.