1. Монетні системи Стародавньої Греції
Про перші грецькі гроші стало відомо внаслідок досліджень наприкінці ХІХ ст. Г. Шліманом у 1822-1890 рр. найдавнішої грецької культури епохи бронзи – крито-мікенської (егейської) та англійським археологом А. Евансом крито-мінойської культури. Завдяки цим дослідженням було знайдено декілька тисяч глиняних табличок із записами, гирі, гроші, складські приміщення, печатки. Знайдені гроші мали незвичайну форму. Це зливки різної ваги (29-37 кг) із клеймом, що імітували волові шкури (XVIII – XV ст. до н. е.); напевно, ці зливки дорівнювали ціні одного бика.
Перші монети з’явилися у Лідії, на східному узбережжі Cередземного моря, на батьківщині легендарного Креза[1]. Там у VII ст. до н. е. з електру почали карбувати перші гроші. Їх появу більшість нумізматів пов’язують з царем Гігесом (685 - 652 рр. до н. е.). Перші лідійські статери важили від 13,93 до 14,29 г. Вони являли собою овальний (у формі бобу) шматочок металу. На монеті з одного боку відтискалося клеймо, яке гарантувало вагу і чистоту металу. Стародавні монети були повноцінними грошима, бо їхня вартість повинна була підтверджуватися вартістю металу і його вагою. Вже через 200 років, до кінця ІV ст. до н. е. кожне грецьке місто карбувало свою монету.
В основу грошово-монетних одиниць були покладені спільні майже для всіх грецьких міст вагові одиниці та їх назви: талант, міна, статер, драхма, обол. Один талант дорівнював 60 мінам; 1 міна дорівнювала 50 статерам або 100 драхмам; 1 драхма – 6 оболам; 1 обол – 8 халкам; 1 халк – 7 лептам. Талант і міна відігравали роль грошово-лічильних одиниць, а засобами обігу (монетами) стали статер, драхма, обол і кратні їм.
Розрізняють два типи грецьких монетних систем – системи, побудовані на статері, і системи, основною грошовою одиницею яких була драхма. Монетні системи, для яких основним металом було золото або електр, в основному базувалися на статері, а системи, для яких основним металом було срібло, – на драхмі.
Найстарішою монетною системою вважається мілетська (від м. Мілет VII – поч. V ст. до н. е.) Назва стосується електрових монет Іонійського узбережжя (в Малій Азії), яке перебувало під владою лідійських царів. Статер за цією системою важив близько 14,25 г. На лицевому боці найбільш ранніх монет бачимо примітивні заглиблення замість зображення, пізніше – ім’я царя і зображення голови лева. На зворотному боці чітке зображення відсутнє, є лише сліди від металевого стержня у формі трьох втиснутих прямокутників. Поряд із статерами виготовлялися їх половинки, але частіше – треті частини (трите), шості (гекте), дванадцяті (гемігекте), а пізніше також інші частини із знаменниками, кратними дванадцяти, аж до 1/96. Після невдалого повстання союзних грецьких міст Малої Азії проти Персії 494 р. до н. е. і зруйнування персами Мілета ця система занепала, хоч малоазійське електрове карбування тривало далі.
Інша частина монетної системи Стародавньої Греції базувалася на сріблі. Найбільш ранньою була егінська система, яка виникла майже одночасно з мілетською. За цією системою карбувалися переважно срібні статери масою 12,14-14,55 г. На аверсі монет було зображено суходільну черепаху – емблему м. Егіни. Драхма (1/2 статера), а також менші номінали (1/2, 1/6, 1/12 драхми) спочатку випускалися рідше. Монети цієї системи були розповсюджені поза межами о. Егіна, зокрема в Аттиці. Наприкінці VII і в VI ст. до н. е. власне карбування на основі егінської системи розпочали багато міст Північної і Середньої Греції і Пелопоннеса, Мегара, Беотійський союз міст, культові центри Дельфи та Олімпія. До них приєдналися причорноморські міста (Ольвія, Пантікапей).
Широко поширилася аттична монетна система. У зв’язку з тим, що Афіни мали пріоритет у міжнародній політиці, культурі та торгівлі, їхня валюта – афінські срібні монети – була найбільш надійна. На аверсі зображувалася голова богині Афіни в іонійському шоломі, а на реверсі – сова, через що ці монети отримали назву “сови”. Сова також була символом Лавріонських срібних рудників, де гніздилися сови. Із комедії Аристофана відомий дотепний вираз про лавріонських сов, які в’ють гнізда в гаманцях і виводять там маленькі монетки (“Обіцяємо – заведуться і в домі, і в гаманцях ці сови і блискучих вам совенят наплодять” – Див.: Аристофан. Комедії. – Т.2. – М., 1983. – С.70). Гроші називалися також “дівчатами” на честь богині Афіни, покровительки міста.
Афінські монети високо цінувалися завдяки високому вмісту у них срібла. Це підтверджує такий факт: коли під час війни із Спартою необхідно було багато срібла, а його запаси почали танути, в Афінах було здійснено спробу випускати золоті монети. Проте особливого успіху вони не мали із-за привички до срібних, освячених до того ж найбільш поважаною богинею Афіною. Після цього стали карбувати бронзові монети, які дорівнювали срібним за розміром і вартістю в грошових одиницях. У результаті інфляції срібні монети щезли із обігу, однак у 393 р. до н. е. ці “жалюгідні шматки бронзи” скасували указом.
2. Виникнення банків
Власні монети у Стародавній Греції випускали 1136 полісів. Через це виникали значні труднощі у фінансовому і торговельному обігу. Торгівцям, та й не лише їм, які приїхали в інший поліс, необхідно було обмінювати свої монети на монети іншого курсу або взагалі іншої грошової системи. Діловим центром полісу була агора. Там й розміщувалися міняйли – трапезити, що дослівно означає “людина за столом”. На афінській агорі контори трапезитів займали цілий кут.
У Афінах IV ст. до н. е. було не менше 26 трапезитів. А по всій Греції трапези були у 33 містах. Перевірка монет була досить складною справою й вимагала високої кваліфікації. Потрібно було знати вміст металу в монетах, курс різних монет певного полісу, визначати ступінь зносу монет, передбачити можливість перекарбування або появи фальшивих. За обмін брали певну плату – аллаге, а якщо міняли не брали її, то одержували почесті. Нагромадивши кошти, трапезити вважали недоцільним тримати їх у храмі, а давали кредити спочатку за свій рахунок, а потім і за рахунок інших клієнтів. Відсутність бюрократичних заборон також відіграла певну позитивну роль. Перша письмова згадка про трапези відноситься приблизно до 520 р. до н. е., але вже до кінця століття обмінні трапези стали за своєю суттю банками, а колишні міняйли перетворилися на банкірів.
Кредитуванням у Стародавній Греції займалися і до виникнення трапез. Це робили храми. Збереження грошей - вкладів і запасів – гарантувалося. Для цього існувала певна система. Територія храмів і дороги до них були священними й охоронялися. Храми були захищені поселеннями союзів грецьких племен – амфіктіоніями. Особливо відомими були святилища в Елліді, Дельфах, Коринфі, на острові Делос.
Система зберігання грошових коштів стала відомою завдяки її збереженню до наших часів. Вона умовно названа “економікою горщиків”. Запаси були укладені у горщики в чотири ряди. Кожний ряд позначався буквою від Α до Ω. Наступна нумерація одержувалася подвоєнням букв, наприклад, АА, ААА і т. д. Звичайно, можна було спростити завдання і замість набору однакових букв в інвентарний номер ввести цифри. Але цифри у греків також позначалися буквами алфавіту, тому символи можна вважати інвентарними номерами. На кожному горщику значилося: сума вкладу, джерело, дата надходження. Загальна сума вкладів по ряду А повинна була складати 76 278 драхм (за іншими даними – 48 000 драхм), а в підсумку резерв визначався сумою 100 000 драхм. Для збереження вкладів використовувалися не лише глиняні горщики, але й контейнери із металу, дерева, кості. Зображення на одній з античних ваз дозволяє допустити наявність вогнетривких сейфів. Використовувалися різного типу ємності з текстилю, шкіри, лози.
Храми-банки функціонували як державні органи і являлися за своєю суттю державним резервним фондом. Вклади в них були закритими і в обороті не використовувалися. І хоча храми мали відділення у полісах й надавали довгострокові кредити під невисокі проценти, а також забезпечували надійне збереження грошових коштів, у Греції V - IV ст. до н. е. з’явилися приватні банки.
Поряд з обміном, перевіркою монет та кредитуванням приватні трапези виконували й інші функції – брали участь в угодах як посередники, свідки, поручителі, зберігачі документів і цінностей. У кредитуванні центр ваги припадав на фінансування торговельної й підприємницької діяльності. Головна увага приділялася заснуванню підприємства та його поточним витратам.
Перші грецькі банкіри за своїм походженням були рабами, тому що грецька аристократія вважала це заняття непрестижним, оскільки навіть простий афінський громадянин зневажав ремесло торгівлі. Потім цим рабам давали волю, що формально носило назву “продажі” богу у храмі. Про це оголошувалося глашатаями у місті. Звільнення раба у документі формулювалося так: “Довірив богу покупку” або ”Бог має ціну повністю”. Права іноземця охоронялися проксенією за формулою: “Хай буде у них [право] набути землю і дім, рівність у податках, недоторканність і безпека під час війни та миру і на суходолі і на морі та все інше, як в інших проксенів”. Відтоді вільновідпущеник ставав метеком. Так називали колишніх рабів та іноземців. Із 26 відомих за іменами афінських трапезитів IV ст. до н. е. 14 не були корінними громадянами. Їх становище було досить нестійким. Метек зберігав свої обов’язки відносно колишнього власника та до його сім’ї. Іноді чітко визначалося і місце його проживання. Імена всіх метеків вносилися в особливі списки. Час від часу всі громадяни піддавалися перевірці (докімасії). На святкових церемоніях метеки повинні були мовчати. Вони щорічно платили особливий податок (метекіон) й окремо ще три оболи як свідчення рабського походження. Метеками також сплачувалася значна частина надзвичайного воєнного податку. При неможливості сплачувати своє нове громадянство метека ув’язнювали в тюрму і після конфіскації майна його продавали в рабство. Він повинен був також мати покровителя із громадян. В окремих випадках найбільш багаті та щедрі метеки могли одержувати права справжнього громадянства, володіння майном і займатися будь-яким видом діяльності. Із 509 р. до н. е. громадянство одержали багато метеків.