Питання економічної рівноваги є одним із ключових як на мікро- так і на макро- та мегарівні. Ще в ХІХ – першій половині ХХ ст. західні економісти А.Курно, Л.Вальрас, В.Джевонс, А.Маршалл, К.Менгер, В.Парето сформулювали концептуальні засади теорії економічної рівноваги (що розкривають закономірності розвитку господарства на макрорівні і в національному і світовому масштабі). Сучасні інтерпретації економічної рівноваги дали американські автори Дж.Хікс, Д.Тобін, П.Самуельсон, француз Ж.Дебре, щоправда, найдосконалішим вченням вважається вчення М.Кондратьєва про часткову і загальну економічну рівновагу [31]. Ще у 1920-ті роки російський вчений О.Богданов вжив терміни “гранична” рівновага та “рухлива” рівновага. Адже сутність економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту між попитом і пропозицією на ринку праці, послуг, технічному тощо [10]. Член Римського клубу Е.Пестель дав визначення глобальної економічної рівноваги і виділяє три головні її умови. Щоправда, це – одна з перших спроб визначення глобальної економічної рівноваги стосується (здебільшого) національного господарства. Оскільки, вищезазначене, передбачає вплив відповідних економічних та інших засобів на динаміку та структуру економічного розвитку через механізм державних інституцій. На світовому рівні поки що не створено відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна економічна рівновага світу формується, з одного боку, як справедливо зазначає професор А.С.Філіпенко, на основі взаємодії національних господарських комплексів, з іншого – за допомогою імпульсів, які надходять із світового ринку. Глобальну ж економічну рівновагу визначають як такий стан, коли чисельність населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. У математичному виразі спрощено світова економічна рівновага подається як:
ФКС = ∑ВС + ∑РЗ,
де ФКС – фонд кінцевого споживання;
∑ВС – сумарне виробництво світу;
∑РЗ – сумарні економічні резерви і запаси.
Це рівняння відображає головну мегапропорцію світового господарства - співвідношення між виробництвом і споживанням. Із нього виводиться низка похідних рівнянь, що характеризують рух інвестиційних і трудових ресурсів, амортизаційні фонди і демографічні зрушення, конкурентну рівновагу тощо [59, c.47].
У результаті, якщо провести детальний аналіз внутрішнього змісту й сутності валового продукту світу, структури глобального боргу, сукупного обсягу різноманітних фінансових операцій (особливо угод з похідними фінансовими інструментами), а потім спробувати зіставити між собою ці параметри “номінальної” та “реальної” активності, з’єднати в єдиний простір і проаналізувати взаємозв’язки та взаємовпливовість реального сектору, тіньового кластеру, віртуальної економіки та квазі “грошей” у широкому розумінні цього слова, то, не виключено, що ми отримаємо дещо аналогічне доповіді Медоуза про межі зростання, але вже у фінансовому середовищі [59, c.48]. Тому нині не те що доцільно, але й конче необхідно змоделювати й розрахувати критичні межі самодостатності фінансового сектору та всіх його складових, зокрема площини не лише фінансових бульбашок, а точніше кажучи площини “квазі – грошей” (у широкому розумінні слова “гроші” як цінності), площини, хочемо ми цього чи ні, віртуальної економіки та тіньового кластеру. Найважче розрахувати прогнозний мінімуму “стиснення” питомої ваги реального сектору, обсяг вихідних (грошового, кредитного, інвестиційного), циркулюючих потоків у світовий фінансовий сектор, а з нього – у віртуальну площину та площину “квазі – грошей”, швидкість їх обертання, частку рециклювання у реальний сектор з етапним живленням тіньового кластеру. Модель повинна також враховувати співвідношення питомої ваги реального сектора, темпи та межі розширення власне фінансового сектора, сектора “квазі – грошей” (цінностей) зводячи це не тільки у тандемність, а окреслюючи вимоги до нової фінансової архітектури. Вона мусить забезпечити не лише ефективне функціонування, а й подальший розвиток світового фінансового середовища з урахуванням уже існуючих глобальних змін економічного сектора, оскільки глобалізація як тенденція веде до розширення критичних розмірів [59, c.48].
З аналізу вищезазначеного випливає, що нова модель економіки світу – досить динамічна, але, водночас, достатньо нестійка. У світовому економічному середовищі, образно кажучи, вийшов на волю, фінансовий джин – важкокерований, недостатньо прогнозований, і з небезпечними наслідками не лише для якоїсь однієї країни, але як засвідчила азіатська криза 1997-1998 року у сьогоднішньому глобальному середовищі в економічно інтегрованих регіонах криза проходить як ланцюгова реакція [59, c.49].
Світовий фінансовий сектор нині вийшов за рамки наявно-доступного контролю і перебуває у стані не лише перебудови, а у хаотично-плаваючій структуризації та оновленні, потребуючи перегляду існуючої системи контролю із заміною на координуючу архітектуру. В цій архітектурі інституції мають напрацьовувати і здійснювати на міжнародному рівні спільну стратегію з урегулювання та координації світового ринку. Йдеться насамперед про розробку загальних правових норм, у рамках яких можна було б контролювати функціонування фінансових структур.
Для структурно і якісно зростаючої фінансової глобалізації та розвитку нової економіки необхідна новітня логістика функціональної діяльності всіх складових цього процесу, яка врахувала б не лише його позитивні аспекти, а й, здебільшого теоретичні прогнози негативних сторін глобалізації (поглиблення розшарування суспільства, збільшення відриву між високо- та слаборозвинутими країнами, загострення проблем бідності, посилення проблеми міжнародної заборгованості та інші) [34, c.40]. Це повинні бути чіткі, логічні та комплексно-узгоджені схеми розвитку всього світового господарства, насамперед на рівні міжнародних фінансових інституцій, зокрема МВФ та Світового Банку, діяльність яких повинна бути узгодженою та тандемною, з чітким розподілом функціональних обов’язків і стратегічними та короткотерміновими планами-прогнозами щодо ситуації у світовому фінансовому середовищі. При побудові таких схем-планів доцільно було б врахувати специфічні, як для фінансової науки, так і фінансової практики показників густини фінансового потоку та коефіцієнт його в’язкості. На коефіцієнт в’язкості фінансового потоку впливають: облікова ставка; процентна ставка; коефіцієнт інфляції; дохідність акцій, облігацій [34, c.41].
Це дало б змогу краще і з меншим математичним відхиленням спрогнозувати потребу в обсягах фінансових коштів і ресурсів, необхідних для зменшення економічного розшарування світової спільноти, подолання проблем хронічної бідності деяких країн та хронічні проблеми заборгованості. Оскільки, на основі трансверсального зрізу функціонування світового фінансового середовища, гіпотетично можна зробити висновок, що густина фінансового потоку є найбільшою у високорозвинених країнах, а коефіцієнт в’язкості на сьогодні найвищий у Європі (тенденції укрупнення, злиттів, аквізування та інші), США, Японії. Відповідно меншими ці показники є у нових індустріальних країнах; порогових країнах; країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються.
Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.
Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Існують такі визначення:
Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства [18, c.72].
Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів[17, c.27].
Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу [65, c.41].
Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення [80, c.35].
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.