Отже можна зробити висновок, що недержавне пенсійне забезпечення повинне стати невід’ємною складовою частиною пенсійної системи в Україні. Це пояснюється насамперед тим, що ефективне його функціонування дозволяє вирішити низку як соціальних так і економічних проблем. Окрім того, недержавне пенсійне забезпечення, як третій рівень пенсійної системи України, гармонійно доповнює перший та другий рівні, дозволяючи працюючому населенню самостійно формувати та накопичувати в необхідному розмірі заощадження на старість.
2. Принципи організації та види недержавних пенсійних фондів
Основними суб'єктами недержавного пенсійного забезпечення повинні стати недержавні пенсійні фонди. Ними можуть бути юридичні особи, які мають статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонують та провадять діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснюють пенсійні виплати учасникам фонду.
Основними причинами участі в НПФ слід вважати:
- для працівника — часткове фінансування роботодавцем витрат на утворення майбутньої пенсії, у зв'язку з чим вигідніше брати участь у НПФ, ніж фінансувати додаткову пенсію з власних доходів;
- для роботодавця-вкладника корпоративного НПФ переваги полягають не тільки у посиленні впливу на персонал через недержавне пенсійне забезпечення, але й у можливості внутрішнього кредитування (інвестування) за рахунок пенсійних резервів НПФ.
У світовій практиці є два основних типи недержавних пенсійних фондів – закриті та відкриті. Ці фонди відрізняються один від іншого ступенем можливості переходу учасників та індивідуального вибору. Переходи учасників між закритими фондами обмежуються, як правило, випадком, коли працівник змінює роботу та переходить до пенсійного плану нової компанії. Однак, роботодавці можуть створювати кілька закритих фондів з різними параметрами ризику та дохідності і дозволяти своїм працівникам вибрати фонд з-поміж них. У відкритих фондах учасники мають право змінювати фонд так часто, як вони бажають, хоча подеколи регулятивні органи можуть встановлювати обмеження частоти переходів з метою пом’якшення негативного впливу комісій на пенсійні заощадження. Тому учасникам пенсійних планів легше "голосувати своїми ногами" у відкритих пенсійних фондах та дисциплінувати орган управління пенсійного фонду шляхом виходу з фонду. У відкритих пенсійних фондах, що створені в договірній формі, учасники не мають представництва в органі управління і тому не можуть будь-яким чином безпосередньо впливати на нього. Незадоволені учасники фонду можуть завжди скористатися можливістю виходу та перейти до іншого пенсійного фонду. Однак, перехід є, як правило, дорогим варіантом, оскільки відкриті пенсійні фонди часто стягують плату за вихід або вступ до фонду. Більш того, споживачі можуть мати справу з недобросовісними постачальниками планів та їх агентами з продаж, які можуть надавати споживачам неточну або викривлену інформацію. Тому від відкритих фондів повинні вимагатися також відшкодувальні механізми.
Проте, основною відмінністю діяльності недержавних пенсійних фондів, яка також слугує і визначальною ознакою структури такого фонду, є використання різних пенсійних планів.
Найбільш поширеними та популярними є пенсійні плани з визначеними (фіксованими) виплатами та плани з визначеними (фіксованими) внесками.
Основним принципом фонду, що використовує план з встановленими розмірами виплат, є визначення фіксованого розміру виплат за кожен рік (місяць, квартал), протягом яких вносилися платежі в пенсійний фонд. Розмір виплат визначається як добуток середньої заробітної плати, строку участі в пенсійному фонді і визначеного коефіцієнту відшкодування, тобто ціни року стажу в відсотках до заробітку. Середня заробітна плата розраховується не за весь період, а за останні декілька років. Слід зазначити, що за звичай середня заробітна плата за останні декілька років перевищує середню заробітну плату за весь період, протягом якого проводилися відрахування в пенсійний фонд, і тому коефіцієнт заміщення пенсією заробітку в цьому плані буде дещо нижчий.
Найчастіше недержавні пенсійні фонди, що використовують плани з визначеними виплатами, бувають корпоративними або професійними, тому для них характерною особливістю є солідарна відповідальність працівника і роботодавця за формування пенсійних накопичень і розміри майбутньої пенсії.
У фондах, які використовують пенсійні плани з встановленими розмірами внесків, розмір пенсії знаходиться в прямій залежності від внесків в пенсійний фонд і доходів від інвестування цих внесків. При такому пенсійному плані роботодавець робить регулярні відрахування в фонд (відповідний відсоток заробітної плати кожного робітника) на користь своїх працівників. В середньому такі відрахування становлять від 2–3% до 10–15% заробітної плати.
У таких фондах не існує гарантії отримання конкретної суми при виході на пенсію. Прикладом таких планів є індивідуальні пенсійні рахунки, схеми володіння акціями для працівника і схеми участі в прибутках.
Немаловажне значення при використанні пенсійних схем із встановленими внесками має тимчасовий порядок їхньої сплати. Так, у реальній практиці здійснення пенсійних платежів за часом сплати поділяються на одночасні внески, періодичні та за розсудом вкладника.
Істотною вадою пенсійного плану з визначеними виплатами є те, що у разі зміни місця роботи працівник може втратити свої пенсійні права. Саме з метою захисту інтересів учасників пенсійних фондів, що використовують такі плани, у США був прийнятий у 1974 році закон про пенсійне забезпечення найманих працівників (ERISA) який являє собою нормативний акт, що визначає структуру й управління пенсійними фондами корпорацій. Корпорація зі страхування фондів (агентство при міністерстві праці) фіксує наявність непрофінансованих пенсійних фондів, що збанкрутували і бере на себе зобов’язання із виплати пенсій. Крім того, починаючи з 80-х років, корпоративним фондам із програмами визначених виплат дозволяється інвестувати у свого засновника не більш як 10% пенсійних активів.
Пенсійні фонди, що використовують схеми з фіксованими виплатами, переважають у таких країнах, як Німеччина, Данія, Бельгія, де понад 70-80% пенсійних фондів реалізують схеми саме з фіксованими виплатами.
Починаючи з кінця 80-х та на початку 90-х років значна частина традиційних пенсійних планів із фіксованими виплатами була трансформована у суто накопичувальні плани (програми) з фіксованими розмірами внесків.
На сьогодні плани з фіксованими розмірами внесків переважають у країнах, які обрали для свої пенсійних систем австралійську та чилійську пенсійну систему. Також зазначені плани стають дедалі популярнішими у Канаді, Японії та багатьох країнах Європи. На сьогодні у країнах, де передбачена можливість обирати різні пенсійні плани, учасники - фізичні особи віддають перевагу схемам з визначеними внесками, а вкладники-роботодавці віддають перевагу схемам із визначеними виплатами.
Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. НПФ створюються на підставі рішення засновників та не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками. Активи пенсійного фонду формуються за рахунок пенсійних внесків та доходу від їх інвестування.
Згідно українського законодавства НПФ можуть утворюватись як відкриті, корпоративні та професійні (Таблиця 1.1.).
Відкритий пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи [19, c. 390]. Корпоративним пенсійним фондом вважається недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа-роботодавець або декілька юридичних осіб-роботодавців та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають у трудових відносинах з його засновниками та роботодавцями-платниками цього фонду. Професійний пенсійний фонд — це недержавний пенсійний фонд, засновниками якого можуть бути об'єднання юридичних осіб — роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи профспілки або фізичні особи, пов'язані за видом їх професійної діяльності. При цьому учасниками такого фонду можуть бути виключно громадяни, пов'язані за видом їх професійної діяльності, визначеної у статуті фонду. Сплата пенсійних внесків фізичними особами до корпоративних та професійних пенсійних фондів є добровільною. Колективним договором може передбачатися створення корпоративного пенсійного фонду роботодавцем або відрахування пенсійних внесків роботодавців до інших пенсійних фондів.
Таблиця 1.1.
Характеристика різних видів пенсійних фондів
| Вид фонду | Засновники | Учасники |
| Відкритий пенсійний фонд. | Будь-які одна чи кілька юридичних осіб. | Громадяни України, іноземці та особи без громадянства незалежно від місця та характеру їх роботи. |
| Корпоративний пенсійний фонд. | Юридична особа–роботодавець чи кілька юр. осіб-роботодавців, до яких можуть приєднуватись роботодавці-платники. | Виключно громадяни, які перебувають в трудових відносинах з засновниками або роботодавцями-платниками фонду. |
| Професійний пенсійний фонд. | Об’єднання: юридичних осіб роботодавців, фізичних осіб, включаючи профспілки або фізичні особи, пов’язані за родом діяльності. | Виключно громадяни, пов’язані за родом їх професійної діяльності, визначеної статутом фонду. |
Якщо роботодавець здійснює пенсійні внески на користь всіх своїх працівників, пенсійні контракти укладаються ним з пенсійним фондом за його вибором. Роботодавець має право встановлювати однаковий відсоток відрахувань пенсійних внесків до пенсійного фонду на користь своїх працівників від суми їх заробітної плати або застосовувати прогресивну шкалу відсотків відрахувань відносно суми заробітної плати залежно від віку працівників та стажу їх роботи на даному підприємстві.