Палеоген, палеогенова система, П. період — перша знизу система кайнозою. Назва була запропонована К. Ф. Науманном (1866) за розрізами Центральної Франції. Його відділи мають власні назви — палеоцен, еоцен, олігоцен. Загальноприйнятого ярусного поділу П. с. немає. Існують дві основні шкали її ярусів — Західної Європи та Кримсько-Кавказької області. Тривалість 11. п. становить 41 млн років (66-25). Це час завершення геосинклінальної стадії альпійського циклу; серед найбільш виразних слід назвати піренейську тектонічну фазу (друга половина еоцену). П. п. характеризується подальшим скороченням морських площ і порівняно невеликою трансгресією в середині періоду. Магматизм має локальний прояв. Після великого вимирання наприкінці крейди органічний світ П. зазнав різкого відновлення. З-поміж морських організмів з'явилися нумуліти (раніше П. називали навіть нумулітовою системою); істотні зміни відбулися й у складі форамініфер. Серед наземної фауни запанували ссавці, а в рослинному світі — покритонасінні.
Палеогеографічні перерозподіли — своєрідне явище геологічної історії, що полягає в збігу за часом трансгресій, або наступі моря в одних районах з регресіями в інших. Наприклад, початок формування в другій половині мезозою Атлантичного океану й трансгресії в Західному Сибіру відповідає часу ліквідації морських басейнів на північному сході (Верхоянсько-Чукотська область), що існували досить тривалий час. Подібні П. п. найчастіше супроводжують структурно-геологічні перебудови, зміни тектонічних режимів.
Палеогеографія — наука, що розвивається на стику геології й географії, які однаково вважають її "своєю", хоча і вкладають у неї різний зміст. У геології П. вивчає ландшафти й фізико-географічні умови минулого: розподіл суходолу і моря, клімати, формування рельєфу та інші подібні режими та зміни в часі. Перші уявлення про П. виникли ще в XVIIст. (Стено та ін.); М. В. Ло-моносов (1763) уже використовував термін "давня географія". Термін П. як такий використовували М. О. Головкінський (1870), А„ Лаппаран (1885); А. Буе (1875) говорить про "палеогеологічну географію" або "геологічну палеогеографію". У XIX ст. П. розвивається як складова історичної геології (О. П. Карпінський та ін.), а у XX ст. оформляється як самостійна наука; з другої половини XX ст. з'являються перші підручники й широкі зведення. Важливість П. для історичної геології визначається тим, що уявлення про сучасні ландшафти й фізико-географічні процеси можуть використовуватися для розшифрування умов минулого (актуалізм), виявлення просторово-часових закономірностей розвитку текто-генезу.
Палеозой, палеозойська ератема (група), п. ера — стратиграфічний підрозділ та інтервал часу, протягом якого формувалися його відкладення. Це найдавніший етап фанерозою, ера давнього життя (звідки й походить його назва), що була виділена А. Седжвіком (1838). До складу П. входить шість систем (знизу вверх): кембрій, ордовик, силур, девон, карбон, перм. Крім такого загально прийнятого стратиграфічного, здійснюється й історико-геологічнийподіл П. на дві або три частини (ранній, середній і пізній П.). Тривалість П. — близько 330 млн років (570-240). П. — час існування материків Ґондвана, Лавразія, Анґаріда, Панґея, а також океанів Япетус, Палеотетіс і Урало-Монгольського, на місці яких згодом сформувалися складчасті пояси. Органічний світ П. розвивався в морях, а в другій його половині почав активно виходити на суходіл; за цими ознаками його іноді поділяють на талофіт, псилофіт і палеофіт.
Палеокліматичні епохи (періоди, ери) — час переважання певних кліматів минулого, виявлених на великих площах земної поверхні. Так, у фанерозої та пізньому докембрії можна виокремити холодні ери (пізній рисей-ранній венд, пізній палеозой, пізній кайнозой) і теплі ери, якими є пізній венд-ранній і середній палеозой, ранній мезозой-ранній кайнозой. Більш короткочасними були епохи й періоди аридизації кліматів (перша половина кембрію, девон, середня перм-середній тріас, пізня юра), коли переважав посушливий клімат, або його гумідизації в ранньому-середньому карбоні, пізньому тріасі, середній юрі-першій половині крейди. У деяких випадках на Землі існували епохи зі строкатою диференціацією кліматів (середина пермі, пізній девон), упродовж яких водночас відбувалися найбільші накопичення солей в одних зонах і значне вугленакопичення в інших. Такі чергування кліматів минулого були результатом або переміщення окремих континентів у приполярні зони, що спричиняло великі зледеніння (наприклад, ґондван-ське), або різкої диференціації чи, навпаки, нівелювання рельєфів. Наслідком великих трансгресій було потепління кліматів та їх гумі-дизація. Деякі дослідники пов'язують потепління й похолодання на Землі з космічними причинами, рухом нашої планети в різних зонах галактичної орбіти, що вимагає додаткового обґрунтування.
Палеонтологія (від грецьк. "наука про давніх істот") — напрям, що вивчає органічний світ минулого й геолого-історичні закономірності його розвитку. Як наука біологічного профілю П. розробляється головним чином геологією, оскільки вивчення викопних решток організмів і слідів життєдіяльності використовується насамперед для визначення віку відкладень, що містять їх, обґрунтування певних стратиграфічних одиниць і з'ясування фізико-географічних обстановок минулого. Палеонтологічний метод є основним у стратиграфії фанерозою. У складі П. виокремлюється палеозоологія, палеоботаніка, мікропалеонтологія, палі-нологія. Основи палеонтологічних знань з'явилися в XVI ст., коли "фігурні камені" та інші прояви "гри природи" почали трактуватися як палеонтологічні рештки (Леонардо да Вінчі, К. Гезнер, Б. Паліссі, Д. Рей та їй;); Ж. Кюв'є (1796), який розробив метод реконструкції викопних організмів за їхніми рештками й зібрав величезний фактичний матеріал, вважається одним із засновників П. як самостійної науки. Його учень Дюкроте де Блен-віль (1822) увів термін "палеонтологія"; незабаром цей курс з'явився в навчальних закладах. XIX ст. було часом формулювання основних принципів і законів П. (природний добір Ч. Дарвіна, біогенетичний закон Е. Геккеля, еволюційна П. В. О. Ковалевського, закон про необоротність еволюції Л. Долло), з'явилися мікроскопічні методи дослідження в П. (X. І. Пандер, 1856). У XX ст. були сформульовані різноманітні й численні гіпотези щодо походження життя, сформувалися нові уявлення про еволюцію й катастрофи в розвитку органічного світу.
Панґея (дослівно — "загальна земля") — єдиний гіпотетичний материк, що включав у себе майже всі сучасні материкові площі. Поняття про П. уперше було сформульовано А. Вегенером (1913), який розвивав уявлення про дрейф материків. Досить упевнено її існування можна припускати в пізньому палеозої, коли вона простягалася в субмеридіональному напрямку від Південного полюса майже до північних приполярних площ. Зі сходу в цей материк глибоко врізався океанічний басейн-затока Палєотетіс, що проникав до сучасного Кавказу, а подекуди — аж до Альп. За підрахунками Р. Діца й Дж. Холдена (1974), ця П. займала близько 40 % поверхні Землі, що дуже подібно до сучасної картини. З кінця Пермі в результаті активних рифтових процесів, розколів і розсування окремих ділянок земної кори почався розпад II. Є теорії про існування подібних II. і в пізньому докембрії (Панґея-П), а також у середньому протерозої, під час найбільшої кратонізації на Землі в інтервалі 1,9-1,65 млрд років (Панґея-І).
Періодизація геологічної історії — схема поділу й одне з найважливіших питань історичної геології. Принципи П. бувають різними й відрізняються для докембрійських і фанерозойських етапів розвитку. У докембрії головним є принцип, що ґрунтується на прояві регіональних або глобальних геотектонічних циклів, які супроводжуються регіональною складчастістю, магматизмом, метаморфізмом. Фанерозой поділяється на етапи розвитку органічного світу (палеозой, мезозой, кайнозой), а також за седиментаційно-палеогеографічними й тектоно-магматичними ознаками, які не завжди збігаються з біотичними. Запропоновано чимало схем фанерозойської П., які базуються на тектонічному принципі (геотектонічні цикли), формаційному (схеми М. А. У сова, М. К. Ко-ровіна), седиментаційно-палеогеографічному (С. В. Тіхоміров, Ю. М.. Маліновський), закономірностях прояву циклічності (М. Ф. Балуховський, Ю. М. Карогодін), палеомагнітних змінах (Е. А. Молостовський, А. Н. Храмов), структурно-геологічних перебудовах (В. О. Соловйов). Вони, як правило, не узгоджені між собою й не набули загального визнання. Для четвертинного періоду П. ґрунтується на використанні палеокліматичиого принципу (потепління й похолодання).
Перм, пермська система, П. період (за назвою Пермської губернії) — верхня, шоста знизу система палеозою. Виокремлена Р. Мур-чісоном (1841). Загальноприйнятого поділу її на відділи та яруси немає. У нас П. с. поділяється на два відділи й сім ярусів, у Західній Європі існував тричленний її поділ (отен, саксоній, тюрінґій), а в СЩА вона поділялася на чотири самостійні стратиграфічні підрозділи. Тривалість П. п. становить близько 45 млн років (287-240). Це час скорочення морських площ, широкого накопичення червоноколірних відкладень і активного соленакопичення (Приуралля, Прикаспій, ДДВ, Західна Європа) і, водночас, найбільшого вугле-накопичення: загальні запаси пермських вугіль становлять понад чверть світових, перевершуючи навіть такі кам'яновугільної сис-> теми. Протягом П. п. тривало ґондванське зледеніння й герцин-ський орогенез, формувалися численні наземні вулканічні пояси та існували геосинклінальні режими в Тихоокеанському поясі. Серед форамініфер переважали фузулініди, що вимерли наприкінці періоду; досить численними й різноманітними були брахіоподи* пишного розквіту досягли моховатки й комахи. Наприкінці П. остаточно вимерли трилобіти й гоніатити. Рослинний світ фіксує складну кліматичну зональність цього часу.