Незалежно від офіційно встановленого порядку, центральний уряд здебільшого займається визначенням розмірів виплат і внесків і критеріїв відповідності статусові клієнта фондів соціального забезпечення, а також, імовірно, здійснює інші прямі виплати за соціальною допомогою. Внески до фондів соціального страхування здебільшого включаються до оцінок податкоспроможності і тягаря оподаткування (навіть у країнах, де такі внески розгойдаються як відмінні за своєю природою від оподаткування). У Нідерландах ключове поняття “колективного тягаря”, у якому виражено одну із фіскальних цілей, включає суму податкових платежів і внесків на соціальне страхування (та деякі інші неподаткові надходження). У Німеччині однією із стратегічних бюджетних цілей є скорочення “Abgabenquote” (податкової частки), яка є результатом поєднання податків, пенсійних внесків, внесків на страхування від захворювань і безробіття, сплачуваних роботодавцями і найнятими ними робітниками.
Визначити межу, яка відділяє державні підприємства від приватних, видається нелегким завданням. Ступінь безпосереднього державного контролю за діяльністю фірми і її залежність від державного фінансування складають два важливих елементи визначення цієї межі. У рамках міжнародне визнаної стандартної національної системи звітності кожна країна розробила свої власні критерії віднесення до тієї чи іншої категорії.
В Австралії, Німеччині і Сполучених Штатах центральний уряд має схильність до обмеження своїх контактів невеликим колом державних підприємств, серед яких, як правило, знаходимо ті, що забезпечують такі елементи інфраструктури загальнодержавного значення, як зв’язок, поштові послуги і транспорт. Зв’язки між центральним урядом і державними підприємствами більш властиві унітарним державам, де уряд може справляти свій вплив різноманітними способами. У бюджетному відношенні урядові витрати включають будь-які дотації або субсидії, виплачені таким підприємствам. До них входять також будь-які позики (що не підлягають погашенню), хоча такі позики іноді надаються з інвестиційного фонду, який не є частиною загальнодержавного бюджету. У Великобританії існуюче визначення державних видатків як об’єкту контролю включає всі види чистого зовнішнього фінансування націоналізованих галузей і більшості інших державних корпорацій. Більша частина цього фінансування йде від уряду, але певна частка може бути отримана від банків або з-за кордону, і тоді тільки урядові субсидії і позики включаються до бюджету центрального уряду. В Ірландії чинне визначення державних капітальних витрат включає капітальні витрати субсидованих державою організацій, які отримують кошти з державної скарбниці, внутрішніх ресурсів компанії і інших зовнішніх джерел, крім скарбниці (напр., позичені на ринках капіталу кошти).
Як уже неодноразово зазначалося вище, норми, закони й практика, які регулюють створення бюджету, рідко коли бувають цілком статичними у часі у будь-якій країні. Натомість, мінливі економічні й політичні обставини і конкретні проблеми, що постають перед державою, можуть призвести до змін у бюджетному процесі. Ці зміни добре проілюстровані законодавством, що застосовувалося у Сполучених Штатах впродовж останнього сторіччя і визначало процес складання бюджету.У пункті 9[7] статті 1 Конституції Сполучених Штатів сказано, що “Усі гроші беруться зі Скарбниці лише як наслідок асигнувань, наданих законом; час від часу друкуються регулярні повідомлення й звіти про надходження й видатки усіх грошових коштів Уряду”.
Закон про державний бюджет слугував сердцем бюджетного процесу впродовж понад 50 років. Опісля, у відповідь на цілу низку подій, процес було змінено шляхом ухвалення закону 1974 року про бюджетні повноваження і контроль Конгресу за використанням бюджетних коштів. Декілька положень цього закону передали суму повноважень щодо бюджетного процесу від президента Конгресові. Закон змінив визначення фінансового року з періоду липень-червень на 1 жовтня – З0 вересня включно. Це положення дало Конгресові триваліший час для розгляду бюджетних заявок, що надходять від президента. Закон також санкціонував створення Бюджетної служби Конгресу. Службу було укомплектовано фахівцями з фінансових питань, покликаних обслуговувати членів Конгресу на позапартійній основі і тим самим дати Конгресові можливість мати у своєму розпорядженні групу експертів, подібних тим, яких мав президент у своєму Адміністративно-бюджетному управлінні (назва, яку отримало відомство, первісне створене як Бюджетне бюро). Закон 1974 року створив також два нових комітети у Конгресі — комітети Палати представників і Сенату з питань бюджету. На ці комітети було покладено відповідальність за складання бюджетних резолюцій, у яких уперше було зроблено спробу розглядати бюджет (як прибуткову, так і видаткову його частини) у його сукупності в одній резолюції (але не визначати точні суми, які слід асигнувати на конкретні видаткові цілі). Нарешті, як випливає із назви закону, він також обмежував право президента “утримуватися” від витрачання коштів, асигнованих Конгресом. Це було відповіддю на невдалу спробу президента Ніксона обійти намір Конгресу витратити гроші на певні цілі, заборонивши відомствам витрачати кошти, які Конгрес попередньо асигнував. Хоча новий закон спочатку працював більш-менш добре (чому почасти сприяв той факт, що як більшість членів Конгресу, так і президент з 1977-1981 років належали до однієї політичної партії), у 1980-х роках річні витрати значно перевищували державні надходження. Ці дефіцити розглядалися як симптом безконтрольності бюджетного процесу, коли Конгрес був нездатним стримати видатки. У відповідь на цей феномен і занепокоєння тим, що зростаючі дефіцити завдавали шкоди національній економіці, Конгрес ухвалив закон 1981 року про збалансованість бюджету і максимальні розміри бюджетного дефіциту (який за прізвищами його головних авторів часто називають “Законом Грема-Радмена-Холлінгза”). Цей закон був спрямований на встановлення контролю за рівнем дефіциту і з часом поступове його скорочення відповідно до попередньо визначеного графіка. Якщо Конгресові не вдавалося досягти цих запланованих рівнів дефіциту, асигнування слід було анулювати і заборонити витрачати. Попри це завдання, Закон Грема-Радмена-Холлінгза не зміг стримати рівень дефіциту.
Відповіддю на цю невдачу було ухвалення у 1990 році закону про забезпечення виконання бюджету. Згідно з ним, центр ваги макробюджетного процесу було перенесено з дефіциту на абсолютні граничні розміри витрат. Крім того, якщо вносилися нові законопроекти, здатні скоротити надходження або збільшити видатки, від них вимагалося також показати, як можна буде дотриматися наперед визначених граничних обсягів витрат (чи то шляхом скорочення інших категорій витрат, чи то через отримання необхідних доходів). Саме цим законом регулюється зараз у Сполучених Штатах бюджетний процес.
Навіть той факт, що закон про забезпечення виконання бюджету чинний ось уже понад 6 років, не слід тлумачити як свідчення того, що проблеми фінансового планування “вирішені”. Як, можливо, відомо читачам, перебіг бюджетного процесу для 1996 фінансового року був не надто втішним. Справді, декілька разів уряд Сполучених Штатів припиняв роботу у зв’язку з тим, що закони про нові асигнування не були ухвалені, а “резолюцію про продовження асигнувань” (яка б дозволила урядові продовжувати функціонування на підставі раніше ухвалених законів) не було введено в дію. Існує також широке розуміння того, що основна частина загальних витрат, здійснених урядом США, не піддається контролю ..завдяки раніше ухваленим компенсаційним та соціальним виплатам. Однак змінити ці компенсаційні та соціальні програми здебільшого вважається якщо не неможливим, то політичне небезпечним. Нарешті, принаймні дехто доводить, що єдиний спосіб, у який видатки взагалі можна контролювати, є внесення змін до Конституції, що робили б збалансованість річних бюджетів обов’язковою.