Перевищення компетенції державного органу означає видання ним акта поза його компетенцією. Порушення актом державного органу законодавства – це суперечливість законодавству прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строкам прийняття.
Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують дві заборони, встановлені Законом України “Про підприємництво”. Перша – загальна заборона, встановлена в ч. 3 ст. 15 цього закону: “Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців”. Друга – спеціальна заборона сформульована в ч. 4 ст. 15: “Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності”(статтю 15 доповнено новою частиною згідно із Законом України від 13.07.95 р. N 304/95-ВР). Визнання недійсним не відповідного законові акта органу державного управління або місцевого органу державної влади за позовом власника або особи, права якої щодо володіння, користування або розпорядження належним їй майном порушені виданням такого акта, передбачено ч.1 ст. 57 Закону України “Про власність” (Відомості ВР України. – 1991. - №20. – Ст.249).
У літературі відзначалось, що акти органів виконавчої влади повинні надати максимальної свободи господарюючим суб’єктам самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність. Зокрема, реалізація прав суб’єктів підприємницької діяльності забезпечується обов’язком державних органів утримуватися від провадження дій, що перешкоджають підприємцеві здійснювати своє право в рамках закону. Тому при порушенні державними органами цього обов’язку їх незаконні акти визнаються недійсними.
Цей засіб захисту може застосовуватися як єдиний (коли для захисту прав підприємців досить визнати акт недійсним) або поєднуватись з іншими засобами захисту і відповідальності. Так, визнання недійсним акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням передбаченого ч. 6 ст. 15 Закону України “Про підприємництво” та п. 2 ст. 27 Закону України “Про підприємства в Україні” міри відповідальності – стягнення судом або арбітражним судом за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їх службовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо підприємця. Відповідно до ч. 2 ст. 57 Закону України “Про власність” збитки, завдані громадянам, організаціям та іншим особам у результаті видання невідповідних законові актів державного управління або органів державного управління або місцевих органів державної влади, підлягають відшкодуванню в повному обсязі, включаючи і неодержані доходи, за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідального органу влади або управління.
Нерідко у практиці поєднується вимога про визнання недійсними актів державних органів з позовом про повернення (зворотне стягнення) необгрунтовано списаних цими органами в безспірному порядку сум. Суб’єкти підприємницької діяльності звертаються до арбітражного суду з позовами про повернення з бюджету незаконно списаних штрафів, інших санкцій, недоїмок з податків та інших обов’язкових платежів до бюджету. Часто такі вимоги подаються до державних податкових інспекцій та інших органів, що мають право застосовувати до підприємців фінансові санкції або списувати з їхніх рахунків кошти у безспірному порядку.
Повернення з бюджету коштів, списаних органами, які здійснюють контрольні функції, у безспірному порядку з порушенням вимог законодавства, як засіб захисту прав підприємців не передбачений у Законі України “Про підприємництво”. Отже необхідно вказати безпосередньо в законі на можливість застосування цього засобу захисту підприємцями при порушенні їхніх прав незаконними актами державних та інших органів, а також можливість поєднання його з іншими засобами захисту підприємців.
Однією з поширених в арбітражній практиці категорій спорів про визнання недійсними актів державних органів ненормативного характеру є визнання недійсними актів державної податкової служби. Юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності часто звертаються з подібними позовами, використовуючи право оспорювати приписи органів державної податкової служби про застосування штрафів та інших санкцій, тобто про списання грошових сум до бюджету. Якщо арбітражний суд задовольнив заявлену вимогу і визнав спірний припис недійсним, незаконно стягнена сума підлягає поверненню з бюджету.
У позовній заяві конкретно вказується, яку норму законодавства, на думку позивача, було порушено при прийнятті рішення податкового органу. Якщо йдеться про те, що неправильно сплачено податок, то обов’язково як додатки необхідно представити документи, що підтверджують правомірність обчислення й сплати податку. Іноді це можуть бути документи первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують, що підтверджують, що податок сплачений правильно. Якщо ж йдеться про пільгове оподаткування, то потрібно обов’язково пояснити, відповідно до якої норми закону підприємець використав конкретну пільгу, підтвердити підстави її використання і надати чіткий розрахунок.
В арбітражній практиці виникає питання: які акти державних податкових органів можуть визнаватися недійсними в судовому порядку?
Президія Вищого арбітражного суду України в п. 1 роз’яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних податкових інспекцій та зворотним стягненням списаних ними у безспірному порядку сум” від 12 травня 1995 року № 02-5/451 вказала, що актом ненормативного характеру може вважатися тільки відповідне рішення державної податкової інспекції, прийняте однією з уповноважених службових обіб.Рішення про стягенення і застосування фінансових санкцій мають відповідати формі, що встановлена інструкцією про порядок застосування і стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби, затвердженою наказом Державної податкової адміністрації України від 20 квітня 1995 р. № 28. Складені іншими службовими особами державних податкових інспекцій акти перевірок грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків (платежів), та інші матеріали документальних перевірок (довідки, розрахунки тощо) не можуть розглядатись як акти ненормативного характеру. Викладені у цих документах обставини можуть бути лише підставою для прийняття начальником державної податкової інспекції або його заступником відповідного рішення.
У роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних податкових інспекцій та зворотним стягненням списаних ними у безспірному порядку сум”.
Відповідно до частини другої статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) на керівників органів державних податкових служб та їх заступників покладено, зокрема, вирішення питань, пов'язаних із застосуванням до підприємств, установ і організацій фінансових санкцій і стягненням до бюджетів та державних цільових фондів донарахованих за результатами перевірок сум податків, інших платежів, недоїмок за податками і платежами.
За змістом абзацу шостого пункту 7 і пункту 8 статті 11
названого Закону застосування фінансових санкцій і стягнення до
бюджетів та державних цільових фондів зазначених сум здійснюється на підставі відповідного рішення державного податкового органу, яке приймається у строк не пізніше десяти днів з дня складання акта перевірки. До того ж рішення про застосування і стягнення фінансових санкцій повинно відповідати формі, встановленій Інструкцією про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 20.04.95 N 28 (з подальшими змінами і доповненнями). Статтями 12 і 14 цього ж Закону передбачена можливість скасування рішень органів державної податкової служби та їх оскарження у встановленому законом порядку.
Отже у вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням недійсними рішень органів державної податкової служби та зворотним стягненням списаних ними у безспірному порядку сум, арбітражним судам відповідно до вимог названих вище актів законодавства слід виходити з того, що право керівника або заступника керівника органу державної податкової служби на застосування до підприємства, установи, організації фінансових санкцій і стягнення недоїмки за податками та іншими обов'язковими платежами, повинно реалізовуватися у формі рішення як управлінського акта названого органу.
Що ж до списання коштів з рахунка підприємства на погашення недоїмки і стягнення фінансових санкцій, то у всіх випадках воно має здійснюватися на підставі рішення органу державної податкової служби, підписаного керівником цього органу або його заступником. Інкасове доручення (розпорядження), яке складається відповідно до статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів" (8-93) не може вважатись рішенням податкового органу, оскільки є розрахунковим документом.
Інкасове доручення (розпорядження), що складається відповідно до ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів”, не можна вважати рішенням податкового органу, оскільки воно є розрахунковим документом.