У практичному плані фінанси – це складова економічної системи будь-якої держави, використання якої дає змогу успішно реалізовувати кінцеву мету економічного та соціального розвитку.
Історичний досвід переконує, що фінанси успішно можна використовувати як у тоталітарних системах для задоволення вузькокласових, партійних чи особистих інтересів, так і в демократичних системах для досягнення соціальної злагоди, забезпечення високоефективного виробництва і підвищення життєвого рівня громадян.
Свого найвищого розвитку й досконалості фінанси досягають в умовах ринкової економіки, фундаментальною основою якої є різні форми власності. При їх обмеженості фінанси не можуть виявити всіх своїх потенційних можливостей, оскільки їхнє функціонування жорстко обмежується відповідними державними законодавчими та нормативними актами.
З огляду на це щодо фінансів та інших економічних категорій слід вирізнити елементи об'єктивного та суб'єктивного змісту при їх функціонуванні. Як об'єктивне явище в економічному житті суспільства фінанси можуть успішно виконувати свою роль тільки за певних організаційних засад, тобто за наявності досконалої законодавчої бази та відповідних фінансових інститутів. Фінанси не тільки показник рівня економічного розвитку суспільства, а й важливий інструмент цього розвитку. Залежним від пізнання економічної суті й ролі фінансів у державі є їхнє використання для досягнення поставленої мети.
Перехід до ринкової економіки характеризується різкою зміною впливу фінансів на процес відтворення. Відбувається якісний і кількісний переходи на новий рівень використання фінансів в економічній системі держави.
Призначення фінансів – забезпечити необхідні умови для створення, розподілу та використання валового внутрішнього продукту в країні. Це досягається завдяки організації різноманітних фондів фінансових ресурсів на всіх етапах діяльності держави, підприємницьких структур і кожного громадянина. Фонди фінансових ресурсів, що обслуговують економічні процеси, різняться методами створення, напрямками використання, інтересами суб'єктів економічної діяльності, методами виробничої й суспільної інтеграції та кінцевими цілями відповідного виду діяльності.
2. Історичний аспект становлення та
розвитку фінансової науки
Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії.
Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені античного світу – Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів.
Так у IV столітті до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.
Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них – Фома Аквінський. У XIII столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на релігійних і моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися.
У працях учених цього часу зустрічаються поради правителям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успішну організацію фінансів у практичному сенсі.
Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явились постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою.
Найзначніші наукові дослідження кінця XVI століття належать представникові Франції Ж. Бодену. Опублікування його праці «Фінансові нерви держави» (1577 р.) пов'язують із початком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі розвитку фінансової науки порівнюють зі здобутками А. Сміта у сфері розвитку політичної економії.
Цього часу з'являються досить ґрунтовні роботи з фінансів італійських учених Ф. Петрарки, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі та інших. Цьому сприяв розвиток італійських міських республік та розвиток наукової думки під впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала практичний характер.
У XVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах.
У другій половині XVII століття була оприлюднена відома праця Вільяма Петті «Трактат про податки і збори». Спершу здається, що ця робота присвячена виключно питанням фінансів, але насправді вона глобальніша. її зміст дав змогу закласти основи політичної економії, а автору – звання першого професійного економіста. В. Петті вперше дає наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. Він стверджував, що праця – це батько багатства, а земля – його мати. Ці важливі наукові засади неабияк вплинули на подальший розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.
Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в XVII-XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи камералістики, значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.
В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю «Система фінансового господарства», в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені – послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах.
Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Державне управління зазнає змін під впливом ідей Великої французької революції та прогресу техніки.
Цього часу на найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю.
Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної школи політичної економії.
Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна «фінанси», проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела – землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.
Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:
· податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;
· податки повинні бути визначені завчасно, податок повинен сплачуватися в зручний для платника час, стягнення податків повинно бути дешевим.
Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмеження підприємницької діяльності держави. Ці його погляди відповідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізувати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна.