Загальна характеристика Чорного моря (стр. 1 из 2)

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Інститут природничо-математичної та технологічної освіти

природничо-географічний факультет

кафедра географії та методики її викладання

Чорне море

Виконала: студентка 2гр.ІІІкурсу

Дериземля Н.О.

Перевірила: к.г.н. Кравцова І.В.

Умань – 2010

План:

Вступ

Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря

Розділ ІІ: Загальна характеристика Чорного моря

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Україна — велика морська держава, яка через порти Чорного та Азовського морів підтримує торговельно-економічні зв'язки практично з усіма країнами світу. Але, господарська діяльність людини значно погіршила природний стан морів. Великої шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей.

Чорне море є великим природним комплексом, що має свої специфічні природні умови природні ресурси. Тому досить значне місце займає дослідження його будови, функцій та ресурсів.

Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря

Щодо походження назви є дві версії. Згідно з першою, таку назву йому дали давні греки, які ще до нової ери почали освоювати береги Скіфії. За другою версією, «Чорним» його назвали племена меотів, які жили на півдні України до скіфів. На їхній мові воно називалось «Темарун», буквально — Чорне море. Скіфи теж називали його «Ашхаена», що означало «темне» або «чорне».

Історія досліджень Чорного та Азовського морів почалася з античних часів (VIII—IV ст. до н. е.), коли фінікійці і греки, долаючи водні простори, заселяли береги в районі Керчі, Феодосії, Судака, Євпаторії, Севастополя (Херсонес) та в інших місцях. Вже тоді грецькі мореплавці побудували маяки на Зміїному острові й Тендрівській косі. На давніх периплах (своєрідних лоціях) є досить багато довідкових даних, що ними користувались моряки, плаваючи по Понту Евксинському (у перекладі з грец.— гостинне море) і Меотиді, як тоді називали відповідно Чорне та Азовське моря. В той час грекам добре були відомі береги Тавриди (Криму) і Кавказу. Ці відомості знайшли відображення в працях Геродота, Страбона і Птолемея. Цікаво, що вже в «Географії» Страбона, датованій 18 р. н. е., є правильна думка про те, що в минулому Понт Евксинський з'єднувався з Каспійським морем через Кумо-Маницьку протоку і не мав виходу в Середземне море через Пропонтиду (Мармурове море) і Геллеспонт (протоку Дарданелли). У цій самій книзі вперше згадується про Сиваш, який тоді називався болотом Сапра, тобто гнилим.

Видатний математик і астроном II ст. н. е. Клавдій Птолемей склав першу карту Чорноморського узбережжя на основі градусної сітки.

У IV ст. н. е. на Чорне море проникли слов'яни і по ньому здійснювали походи на Візантію (626 р. і 860 р.). У IX—XI ст. слов'яни займали на морі панівне становище. У 941 р. і 944 р. князь Ігор успішно ходив на Царгород і Персію. Не дивно, що після цих походів у літературі аж до XIII ст. Понтичне море часто називалося Руським морем. У другій половині X ст. князь Святослав Ігорович заснував Тмутараканське князівство, яке займало східне узбережжя Азовського моря, Таманський півострів і район Керчі. Це уможливило оволодіння Керченською протокою — важливим торговельним шляхом на Кавказ та Близький Схід і дозволило міцно закріпитися в Криму.

З XV ст. Османська імперія майже на три століття закрила доступ у Чорне море, і дослідження його припинились. Поновились вони лише після указу Петра І і переривались тільки під час війн Росії з Туреччиною та в періоди 1-ї і 2-ї світових війн.

До 1917 р. Головне гідрографічне управління Росії видало більше як 60 карт Чорного та Азовського морів з урахуванням даних першої океанологічної експедиції 1890—1891 рр. під керівництвом Й. Б. Шпіндлера. В цій експедиції взяли участь геолог М. І. Андрусов (засновник морської геології), гідрограф Ф. Ф. Врангель, хімік М. Д. Зелінський та інші. Було, зокрема, встановлено, що дно Чорного моря має пласку поверхню з найбільшою глибиною 2244 м, а також те, що з глибини 200 м вода заражена сірководнем.

З 1923 р. до 1935 р. в морях працювала гідрографічна експедиція за планом, що його розробив Ю. М. Шокальський. Підсумком стала нова батиметрична карта. Висвітлилося багато особливостей рельєфу шельфа та підводних схилів Кримських і Кавказьких гір.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни з новою силою постала потреба комплексного вивчення природи Чорноморського басейну. Цього вимагали інтереси Чорноморського військового флоту, а також Чорноморського пароплавства, річкового і рибного флотів. Тому, крім постійних гідрографічних робіт на суднах системи Гідрометслужби України та Росії, в дослідженнях брали участь Інститут океанології та Інститут географії АН СРСР (нині РАН), Інститут геологічних наук НАНУ, Інститут мінеральних ресурсів та Український науково-дослідний геолого-розвідувальний інститут, Об'єднання Кримморгео, а також учені Одеського, Сімферопольського й Московського університетів та багато розвідувально-пошукових і проектних організацій.

Чорне море лежить у глибокій западині, яка утворилась у межах Середземноморської геосинклінальної області в альпійський етап горотворення. Цим пояснюється його значна глибина, яка в середньому становить 1256 м, а максимальна — 2245 м. Воно набагато давніше від Балтійського і кілька разів змінювало обриси своїх берегів, особливо під час наступання і танення материкового льодовика. В морі стільки води, що якби з нього почала витікати така ріка, як Амазонка, то для цього знадобилося б 99 років.

Товща осадових порід досягає 12—15 км і залягає безпосередньо на базальтовому шарі, потужність якого 5—6 км. Тобто під морем тип кори океанічний.

Береги моря різні за висотою, розчленованістю та геологічною будовою. Гірські ділянки складені вулканічними й метаморфічними породами, низинні — осадовими: лесами, суглинками, вапняками, пісками. В північно-західній частині узбережжя багато лиманів. Динаміка берегових процесів сильно різниться залежно від складу порід і відкритості до моря. Так, наприклад, якщо береги складені рихлими породами (суглинками, лесами), то під ударами хвиль вони можуть відступати зі швидкістю від 4 до 16 м на рік. Максимальна швидкість руйнування берега — до 39 м на рік — була зафіксована до проведення берегозакріплювальних робіт на західній околиці Одеси (в районі мису Великий фонтан). Вапнякові породи на берегах руйнуються зі швидкістю до 2 м на рік. Слідом за берегом з такою самою швидкістю переміщуються пляжі, пересипи та бари. В лиманах, де сила удару хвиль різко падає, береги руйнуються в середньому в 10 разів менше.

Мал.№1: Руйнування берегів

Руйнування берегів (окрім гірської частини Криму) посилюється завдяки підвищенню рівня моря до 3 мм і опусканню суходолу до 2 мм. Разом це створює ефект підвищення рівня моря на 5 мм на рік.

Історія розвитку Чорного моря налічує близько 10 млн. років і закорінена в ті часи, коли окреслились контури басейну, якого геологи, наслідуючи історичну назву, теж іменують Понтичним, хоча площа його була значно більшою. До того ж воно було теплим і опрісненим, з невеликою глибиною. Залежно від підняттів і опускань земної кори та зв'язку чи ізоляції від Світового океану площа, солоність і життя в морі значно змінювались.

Геологи розшифрували, що після Понтичного в пліоцені існували Кіммерійське, Куяльницьке та Гурійське моря. Коли настав четвертинний період, на формування морських басейнів значною мірою впливали води від танення материкового льодовика, який підходив аж до Дніпропетровська. Впродовж 1 млн. років існували такі моря: Чаудинське, Давньоевксинське, Узунларське, Карангатське, Новоевксинське, Давньочорноморське і сучасне. За цей період у морі багаторазово змінювались гідрохімічні, гідрологічні й температурні умови.

Розділ ІІ: Загальна характеристика Чорного моря

чорне море клімат течія

Чорне море - море між Європою та Західною Азією (проходить водна межа між Європою і Малою Азією). Сполучене протокою Босфор із Мармуровим морем. Площа 422 тис. км², найбільша глибина до 2 211 м (на південь від Ялти). Чорне море — внутрішнє континентальне море Атлантичного океану (пов'язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське та Середземне море), знаходиться між масивом Східної Європи на півночі, Малою Азією на півдні, Кавказом на сході і Балканським півостровом на заході. Чорне море омиває береги України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії і Румунії.

Об'єм води Чорного моря становить близько 547 000 км³. На нього впливають такі складові елементи:

- опади — 230 км³,

- стік континентальних вод — 310 км³,

- приплив з Азовського моря — 25 км³,

- втрата через випаровування з поверхні — 357 км³,

- витік через Босфор — 208 км³.

Клімат Чорного моря на більшій частині має субтропічні риси, з сухим і жарким літом та вологою зимою. Влітку над морем стоїть переважно безхмарна погода, що зумовлена Азорським максимумом, а взимку переважають дощі й тумани, що є наслідком проходження середземноморських і атлантичних циклонів.

Температура повітря змінюється з півночі на південь в лютому від -1, -З °С на півночі до +4, +8 °С на півдні та сході, в серпні від 4-24 до +28 °С відповідно. Море замерзає рідко.

Кількість опадів також різна. Над північно-західною частиною моря випадає близько 400 мм, а поблизу міста Батумі - до 2450 мм. Кількість днів зі снігопадом збільшується з північного заходу на південний схід від 5—8 до 25—30.