• на живий інвентар;
• на фруктові дерева; • на виноградники;
• на нерухомість.
При обчисленні податку на живий інвентар враховувалися худоба, якою володів землевласник, а також раби. Серед перших грошових податків, які існували в податковій системі Риму, був «трибут», який встановлювався для всіх вільних громадян. Цей податок виник із розширенням товарних відносин і наявністю надлишків сільськогосподарської продукції.
З перетворенням Римської держави в імперію (IV - III ст. до н.е.) змінюється стратегія діяльності і одночасно ускладнюється її податкова система. На завойованих землях запроваджувалися комунальні (місцеві) податки й повинності. Запеклий опір римським легіонерам чинили жителі скорених земель, а це призводило до зростання податків. Римські громадяни, які жили поза Римом сплачували як державні, так і місцеві податки, які поділялися на громадянські та провінціальні. Громадянський податок справлявся у вигляді майнового податку. В свою чергу провінціальний податок поділявся на поземельний та особистий. Таким чином, податкова система Римської імперії включала державні та місцеві податки, які мали форму комунального податку. Справлянням податків у римських провінціях займалися відкупники. Контролювати їх «діяльність» було складно, а тому корупція і зловживання владою неминуче призводили до економічної кризи, яка й спалахнула у І ст. до н.е.
Імператор Октавіан Август, що правив у 27 р. до н.е. — 14 р. н.е., здійснив реформу фінансової системи. Він створив у провінціях установи, що контролювали оподаткування. В їх обов'язки входило складання земельних кадастрів та здійснення перепису майнового стану громадян. Справлянням податків, головним з яких був поземельний, стали займатися виключно державні чиновники. Саме з часів Стародавнього Риму проводиться поділ податків на прямі й непрямі. До непрямих відносили податок з обороту (1 %), податок при торгівлі рабами (4 %), податок на звільнення рабів (5 % їхньої ринкової вартості), а також податок зі спадщини (5 %), який мав цільове призначення — витрачався на пенсійне забезпечення професійних солдатів.
Податкова система, що існувала в Римській імперії, в подальшому застосовувалась і в інших країнах. Наприклад, у Візантії існував 21 прямий податок, до яких відносили земельний податок, подушну подать, податок на утримання армії, на купівлю коней тощо, податок на рекрутів, який дозволяв тим, хто його сплачував, не проходити службу в армії. Особисті податки сплачували сенатори та інші чиновники й військовослужбовці, які отримували підвищення по посаді. Тобто застосовувався прогресивний принцип обкладання прибутковим податком.
Податкові системи та податкова політика в Європі будувались за прикладом Римської імперії, з одночасно поступовою її зміною. Поділ праці і розвиток міст держави наближались до рубежу середньовіччя. На цьому етапі виникли податки на виробництво (або промислові податки), на всі види діяльності, крім сільськогосподарської (земельний податок справлявся окремо). У торгівлі поширилися митні збори й непрямі податки. «Фіскальний розквіт» того часу характеризувався величезною кількістю узаконених поборів. До податкової бази потрапив широкий спектр об'єктів, навіть такі безглузді й екзотичні, як: штраф за перевищення будинком установлених розмірів (податок на повітря), подимний податок та податок на нерухомість, який вперше був запроваджений в Англії. Його розмір обчислювався залежно від кількості вогнищ, а згодом — від кількості вікон, або розраховувався за довжиною фасаду, що істотно вплинуло на архітектуру Європи.
Збір грошей був у руках відкупників, які називали на торгах найвищу ціну за право збору чергового податку й у такий спосіб відкуповували його, намагаючись при цьому отримати максимальний прибуток за рахунок комісійних. Це призводило до значних зловживань, і загалом уся система оподаткування викликала напруженість усередині держав і призводила до непокори громадян. Середньовічний філософ Фома Аквінський називав податки «узаконеною формою грабежу». Розмаїття податків і свавілля влади при їх справлянні не сприяли накопиченню коштів скарбниці, а, навпаки, стали істотним гальмом економічного зростання.
Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626 pp.) у своїй знаменитій праці «Досліди або настанови моральні й політичні» писав: «Податки, що справлені за згодою народу, не так послаблюють його мужність... Йдеться зараз не про гаманець, а про серце. Подать, що справляється за згодою народу або без неї, може бути одинакова для гаманців, але не одинакова її дія на дух народу».
На рубежі XVII - XVIII ст. це замкнене коло спробували розірвати в Європі, яка почала прогресивно мислити, поступово
переходячи до простішої, раціональної, зрозумілої й стабільної податкової системи. На той час у європейських державах вже переважно сформувався розвинутий чиновницький апарат, який давав змогу реалізувати їх наміри. Але протиріччя все одно залишалися, адже, за словами французького письменника і вченого Шарля Луї Монтеск'є, ніщо так не потребує стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, яку їм залишають.
У Франції справлянням податків та їх розподілом займалися особи, які контролювалися комісарами, за якими були закріплені території. Вища законодавча база належала парламенту держави. В той же час окремі міські та сільські громади мали можливість викупити собі автономні права на справляння та розподіл податків. Але в подальшому всі проблеми, пов'язані з системою оподаткування перейшли до короля, який встановлював податки і контролював їх розподіл.
Видатний шотландський економіст і вчений XVIII ст. Адам Сміт вперше зробив спробу науково обгрунтувати теорію оподаткування. Він стверджував, що податки для платника — ознака не рабства, а волі.
В Англії на чолі фінансового управління знаходився король. Але для встановлення нових податків король повинен був отримати згоду парламенту (ця система збереглася в Англії до цього часу). В Англії були вперше введені акцизи, хоча їх дія була обмежена лише одним роком і мала тимчасовий характер.
У XVIII ст. Європа вже могла пишатися раціональною системою справляння податків, які поділялися на прямі та непрямі. Із непрямих особлива роль відводилась акцизу. Процедура його сплати була простою і прозорою. Зазвичай акциз справлявся безпосередньо біля міських воріт виключно з усіх товарів, що ввозилися й вивозилися. Іноді цим податком обкладались товари, що ввозилися в країну. Таким чином, звільнялися від справляння акцизу товари, що експортувалися. Розміри акцизу коливалися зазвичай від 5 до 25 %. Це свідчить про відсутність наукового обгрунтування розмірів ставок акцизу, а подібні «перегини на місцях» в певній мірі стримували розвиток торгівлі.
Найбільше розповсюдження акцизи знайшли в Німеччині. Зокрема у 1810 р. вже існували акцизи більш як на 500 видів товарів. Особливістю податкової системи Німеччини було зниження митних тарифів, що сприяло розвитку високими темпами вільної торгівлі.
З прямих податків основна маса припадала на подушне й прибутковий (від них звільнялося дворянство й духовенство). Буржуазія й селянство віддавали державі у вигляді прямих податків 10 - 15 % усіх своїх доходів.
Отже, в країнах Європи характерна поява податкових систем, що містили у собі прямі і непрямі податки. Податки стають основним джерелом доходів бюджету держави. Ж. Боден (1530 -1597 pp.) класифікував доходи держави таким чином:
• домени;
• військова здобич;
• дарунки дружніх держав;
• збори із союзників;
• доходи від торгівлі;
• мито із ввозу та вивозу; • данина з підкорених народів.
З розвитком економічної теорії розширились знання щодо джерел формування державних доходів. Тому історичні форми оподаткування трактувались дещо інакше.
А. Сміт у своїй класичній роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» виокремив принципи оподаткування у чотири основні групи:
1) принцип справедливості — громадяни кожної держави мають брати участь у підтримці своєї держави по можливості та відповідно до доходів, які вони одержують під охороною держави;
2) принцип визначеності — податок, що сплачується громадянами, має бути відомий платнику й усім, хто захоче знати;
3) принцип зручності — будь-який податок має стягуватися у зручний час і спосіб для платника;
4) принцип економії — будь-який податок має бути побудований так, аби витрати на його вилучення були мінімальними.
2.3. Становлення фінансової системи Русі
Фінансова система Русі започаткована наприкінці IX ст., яка на той час була практично єдиним джерелом доходу Великого князя Русі. В основі податків на Русі була «данина», яка справлялися двома способами:
• «візки» — коли платники привозили данину до князя в Київ;
• «полюдно» — коли за податками їздив сам князь або його «військова дружина». Розмір данини не регламентувався і залежав від милості князя. Після вбивства князя Ігоря княгиня Ольга запроваджує «погости» (центральні адміністративні місця для громад, де збирали данину), «уроки» та «устави» — розміри та зміст зборів. Це була перша реформа податкової системи, завдяки якій вдалося впорядкувати надходження данини. Після запровадження онуком княгині Ольги — князем Володимиром Святославовичем християнства (IX - XIII ст.) данина сплачувалася у грошовій формі (у вигляді гривні). При цьому селяни платили ще й натуральний оброк. Іншим видом податку тих часів було «поплужне», тобто податок з кожного плуга. Поплужне спрямовувалося на військові витрати, утримання князівського двору.