Наприкінці XV ст. у Росії започатковано створення нової фінансової системи та особистої податкової політики. В той час на території України діяли наступні податки:
• поголовщина, або подушна подать — ставка цього податку в розмірі 70 копійок з людини була незмінною. В Україні цей податок проісігував до 1887 року. Його сплачувало населення (як сільське, так і міське), яке володіло чи користувалось державними землями.
• серебщина — цей податок мав цільове призначення і витрачався лише на військові потреби і його почали збирати ще за часів монголо-татарського ярма з підлеглих та із завойованих територій з населення у вигляді срібних грошей.
• ординщина — один з видів податків, який справлявся в натуральному вигляді, грішми і відправлявся кримському хану у вигляді подарунків. За ставкою цей податок був дуже великий, його не могли сплачувати окремі селяни та інші верстви
населення. Він витрачався на військові потреби, на підготовку до оборони від німецьких лицарів та інші потреби.
• подищина — цей податок характерний для Київщини та Поділля і справлявся він з кожного «диму» (хати). Головним чином його сплачували селяни. Сільські старости розподіляли його між дворами, і він справлявся переважно грошима. Цей податок був прив'язаний до землі і залежав від її кількості та якості, стану господарства та інших чинників. У тих випадках, коли були порожні двори, то селяни були вимушені спільно сплачувати цей податок за тих, хто виїхав в інші місцевості. Але цей податок мав особливість. Він сплачувався лише тими селянами, які зберігали особисту незалежність. Як тільки вони її втрачали, ставали кріпаками — в цьому випадку вони сплачували звичайну грошову ренту.
• Волощина — цей податок справлявся за кількістю волів в господарстві (іноді його називали «подать», «поплатки» та ін.). Його сплачували державні, частково покріпачені селяни та міщани. Як правило, цей податок збирався грошима і складав 20-30 грошей з ланового двору. Не виключалося справляння цього податку і у вигляді волів, овець, свиней, різних продуктів з кожного двору.
• стація — цей податок сплачувався у натуральному вигляді харчами, фуражем, різними іншими речами для забезпечення перебування великого княза і його двору. Зберігся він до
1569 р. Коли князь приїжджав, то старости збирали курчата та по десятку яєць, а коли князь
не приїжджав, старости збирали цей податок грішми (наприклад, по 60 грошей з вола, до 20 грошей з кабана, 4 гроша за вівцю, 1 гріш за гуску тощо). В Україні тих часів дуже були розповсюджені різні ремесла
та промисли. На початку XVI ст. їх нараховувалось понад 200 видів, і вони теж підлягали оподаткуванню. Всі ці промисли повинні були бути занесені до спеціальної реєстрової книги і на підставі цього сплачувався податок. Формування фінансової системи Русі почалося пізніше, разом із об'єднанням Древньо-руської держави в кінці IX ст. Основним джерелом доходів князівської казни була данина. Це був, по суті, спочатку неврегу-льований, а потім все більш систематичний прямий податок. Князь Олег після свого затвердження в Києві займався встановленням данини з підвладних племен. Данина стягувалася двома способами: « позовом», коли вона привозилася до Києва, і « помодьєм», коли князі чи дружини самі їздили за нею. При цьому все населення поділялися на дві великі групи. Перша — це клас, вільний від податків (князівські слуги, духовенство), друга — податкова становість (міські мешканці, землероби).
Як предмети, з яких стягувались податки, були: земля, двір, дим, подушний податок.
Деякі слов'янські племена, ще задовго до заснування руської державності, сплачували данину більш сильним сусідам (хазарам, норманам). Так, у поляків, що займалися землеробством та тваринництвом, відомі перші спроби сплати поземельного податку. Цей податок вони сплачували хазарам залежно від кількості плугів. Інші племена, що займалися полюванням, сплачували данину з людини чи з диму.
За свідченнями Нестора — літописця, деякі слов'янські племена ще в IX столітті мешкали в лісах у хижах та землянках, і тому тільки дим вказував на існування людського помешкання. Справляння данини з диму було природним та зручним. Це було прототипом подвірних податків, що відносяться до перших форм оподаткування.
Подушний податок зустрічався з різними змінами на різноманітних рівнях розвитку. В Древній Русі подушний податок справлявся з новопідкорених, напівдиких народів. Але цей податок лише по формі був подушний, правильніше було б його назвати сімейним, оскільки він справлявся з кожного чоловіка, який за віком міг займатися промислом.
Непряме оподаткування існувало у формі торгових і судових мит від 5 до 80 гривень.
Після татаро-монгольського ярма основним податком став «вихід», цей податок справлявся спочатку басками — уповноваженими хана, а потім руськими князями. «Вихід» справлявся з кожної душі чоловічої статі та з кожної голови худоби. З 1480 року при Івані III цей податок був відмінений. До речі, царювання цього правителя припадає на час, коли проведені перші спроби встановлення кадастрової оцінки землі. Плата за землю мала назву «сонний лист», а сама земля поділялася на добру, середню та гіршу.
Отже, на першому етапі податки не мали системного підходу, носили випадковий характер. Основними формами податків були: перехідні — громадянський трибут, тобто прямий податок на майно античних полісів; подушний податок, сімейний податок, тобто податок на промисел; данина, тобто подвірний податок; непрямі податки у формі торгових та судових мит.
/7 етап. «Соха» як одиниця вимірювання розміру податків була відмінена у 1679 році. Одиницею для справляння прямого оподаткування в той час був двір.
Непрямі податки стягувались через систему відкупів, головними серед яких були митні та винні. В середині XVII ст. було встановлено єдине мито для торгових людей — 10 грошей (5 копійок) з карбованця обороту.
Прикладом функціонування податкової системи того часу може стати розкриття особливостей податкової політики України в сфері торговельних відносин з Кримським ханством.
У XVIII ст. торговельні відносини України з Кримським ханством були дуже інтенсивними, важливими для обох сторін. Вони мали свої характерні особливості, які відрізнялись від торговельних відносин з іншими країнами. Адже основним транзитом з півночі на південь були землі Запорозької Січі. їхнє близьке сусідство з кримськими соляними озерами відігравало роль посередника України в цій важливій галузі торгівлі.
Одним з основних, крім землеробських занять українських козаків і державних селян, був торговельно-візницький промисел — чумацтво. Чумацький промисел був добре організованим. Його механізм був відпрацьований до дрібниць. Чумаки торгували сіллю, рибою, лісом, виробами ремісників та промисловців тощо. Основним транспортним засобом чумаків були мажі — двохволові або чотирьохволові вози. Для безпеки чумаки об'єднувались у валки, на чолі яких стояв отаман.
З ранньої весни до пізньої осені з різних місць України виїздили до Криму чумацькі валки.
В далеку дорогу чумаки завжди брали з собою зайву худобу або коней, як товар для продажу на вільних запорозьких землях. Тут уже не поширювалися закони Російської імперії. Цей товар можна було продати і виручити за нього золоті та срібні гроші. Указами Петра І та його намісників з України заборонялось вивозити за кордон срібло,
золото, а також срібні та золоті монети. Це робилося з метою підриву економічної та фінансової сили українського купецтва і проведення протекціоністської політики царського уряду щодо російської торгівлі — розвитку та підтримки торгових портів і міст на півночі (Санкт-Петербурга, Архангельська, портів прибалтійських країн тощо), а відтак і поповнення російської казни за рахунок торговельних мит та податків. Такі дії царського уряду змушували українських купців та чумаків вдаватися до запобіжних заходів.
Запорожці, зокрема, лагодили греблі, мости, переправи та справляли з проїжджих купців та чумаків відповідні збори. Так, за перевіз через річку Самара (ліва притока Дніпра, Донецька та Дніпропетровська області) необхідно було платити такі податки: з місцевих жителів по 2 коп. з двору на рік; з купців, які їхали до Криму або назад, по 10 коп. з двохволового воза, по 15 коп. з чотирьохволової і по 20 коп. з шестиволової фури.
Мостове справлялося не лише на численних мостах у самій Січі, а й на іншому боці Дніпра на татарській землі. Так, з історичних джерел відомий факт спорудження запорожцями гатки та мосту через р. Білозерну (ліва притока Дніпра, Херсонська обл.) 6 сажнів завдовжки. За проїзд цим мостом козаки справляли податок у розмірі 4-5 коп. з великого воза з вантажем, 2 коп. — з меншого воза, 1 коп. — з порожнього. Цю гатку на татарській землі було збудовано не випадково. Адже в цьому місці на запорізькому боці Дніпра був Микитинський перевіз, яким, як правило, користувалися купці, їдучи до Криму.
Микитинський перевіз давав великі прибутки Запорозькій Січі. І коли татари побудували свій перевіз на Дніпрі поблизу Газі — Кремена, це викликало велике занепокоєння у запорожців. Представники Січі звернулися до київського генерал-губернатора Олександра Леонтьева, який мав вплив на татар, з проханням вжити рішучих заходів щодо татарської переправи.