Доповідаючи колегії закордонних справ про цей інцидент, О. Леонтьев переконав членів колегії підтримати козаків. Проте відразу було зроблено слушне зауваження представникам Січі зменшити податки за перевіз та уникати введення нових.
Подолавши всі українські застави, сплативши відповідні податки у Запорозькій Січі, українські купці та чумаки опинялись на татарській території. На цих землях треба було теж платити велику кількість податків.
Великою проблемою для українських купців та чумаків була нестача в степу води та корму для худоби. Татари облаштовува-ли криниці, звідки чумаки могли брати воду. За цю послугу треба було платити відповідний податок.
Подолавши степ, чумаки опинялися біля Перекопської башти, де слід було платити податок з кожного воза. Після 1739 р. цей податок, як і ціна на сіль, вдвічі збільшився. Якщо до 1740 р. з порожнього воза, що їхав у напрямку Криму, брали 18 коп., то після 1740 р. — вже 35 коп. З навантаженого сіллю воза, що повертався з Криму, брали спочатку 50 коп., а пізніше — 1 руб. 05 руб. Закупівельна ціна на сіль, порівняно з 1736 p., зросла з 1 руб. 80 коп. до 4 руб. 11 коп. за віз. Щоб не платити великі податки, чумаки часто накладали на кожну фуру якомога більше солі. Проминувши Перекопську башту, сіль перекладали на порожні вози. Так, у 1740 р. селяни шляхтича Якова Маркевича, навантаживши три вози солі, після переїзду через башту зробили з них чотири вози, уникнувши сплати податку з одного воза з сіллю. А якщо взяти до уваги, що в чумацькій валці могло бути більше 100 возів, то зрозуміло, що таким чином чумаки економили чимало грошей. У середньому на двохпарний воловий віз брали 90 пудів солі. Підрахувавши витрати чумака в Криму за сіль (у 1740 р. пуд солі продавався за 30 коп.), податки з воза на Перекопській башті, дорожні витрати й різні податки на запорозькій землі, можна зробити висновок, що за одну дорогу з двохпарного волового воза чумак заробляв 20 руб. Враховуючи, що чумак рідко їхав по сіль одним возом (здебільшого їх було 3 -4, а іноді і більше 10 возів), а за літо чумак робив три поїздки, бачимо, що чумацькі заробітки були значними, хоч і нелегко діставалися.
З України до Криму везли в основному горілку, масло, полотно, хутро, залізо тощо. В Криму всі привезені товари обкладались податками — офіційними і неофіційними, ненормовани-ми. До офіційних податків належало «сорокове», яке справляли татари на Перекопі. З давніх-давен цей податок платили натурою, а не грішми. Тобто з усіх привезених товарів купець мав сплатити сорокову частину саме цими товарами. Як правило, цей податок сплачувався без заперечень. Що ж до неофіційних податків, то вони нерідко викликали невдоволення українських купців. До таких податків належали збори місцевою владою на перекладача, подарунки татарській старшині, місцеві мита тощо. Якщо купці не погоджувалися платити ці збори, у них забирали товари, а їх арештовували.
НІ етап. Упродовж XIX ст. головним джерелом доходів залишалися державні прямі і непрямі податки. Основним прямим податком був подушний податок. Кількість платників цього податку визначалась за ревізійними переписами.
Починаючи з 1863 року з міщан замість подушного податку почали справляти податок з міських будівель. Відміна подушного податку почалась в 1882 році.
Важливішим серед прямих податків на той час залишався оброк. Ставка цього податку була диференційована за класами губерній. Існувало також мито на майно, що було спадщиною або було подароване (ставка від 1 до 6 % вартості майна, в залежно від ступеня родинного зв'язку).
В той час діяли також і паспортні збори, зокрема, на закордонні. Оподатковувалися також поліси зі страхування від пожеж.
Непрямі доходи минулого сторіччя надавали великі можливості розвитку імперії, серед них були акцизи на тютюн, цукор, газ, сіль, сірники, дріжджі, освітлювальні нафтові масла. Система акцизів, як і система мита, мала не лише фіскальний характер, а й забезпечувала державну підтримку вітчизняних підприємців, захищала їх в конкурентній боротьбі з іноземними товаровиробниками. Таким чином, були сформовані основи дореволюційної податкової системи.
2.4. Податкова реформа в Росії
Перша досить фундаментальна російська праця у сфері оподаткування — «Досвід теорії податків», що вийшла у світ у 1818 р. — належить Миколі Тургеневу, одному з прогресивно мислячих декабристів. У своїй праці М. Тургенев доповнив основні принципи оподаткування, що були розроблені А. Смітом. Усі податки, за його дослідженням, виникають із трьох джерел суспільного доходу:
• від землі;
• від капіталів;
• від роботи.
Податок, як правило, повинен справлятися з чистого доходу, з метою запобігання виснаження джерел. М. Тургенев закликав до вкрай обережного поводження з податками. Він постійно нагадував, що податки зменшують народне багатство, оскільки частина прибутку витрачається, не примножуючи його. Забираючи у промисловості частину капіталів, податки стримують її розвиток. Високі податки болісно позначаються навіть на родинах із середніми статками. З огляду на це, М.Тургенєв важав, що предмети, необхідні для життя, повинні бути завжди вільні від податків.
Із зростанням виробництва й економіки у XIX ст. європейські держави змінили пріоритети щодо оподаткування. Головним об'єктом оподаткування став оборот, тобто перехід цінностей від одного суб'єкта до іншого. Крім того, для громадян в цей період запроваджується податок на спадщину. Значного поширення набули податки на операції та капітал. При оподаткуванні капіталу до уваги приймався його приріст у вигляді відсотків за цінними паперами або вкладами, дивіденди за акціями, зростання вартості активів. Із запровадженням цих нововведень у Європі намітився спад інтересу до систем оподаткування.
Водночас у Росії, де виробничі відносини розвивалися нижчими темпами, у 80-ті роки 18 століття відбулася реформа з оподаткування, з причини якого недостатнього наповнення скарбниці (у 1881 р. розпис доходів Російської імперії було зведено з дефіцитом у 50 млн. карбованців), так і з наслідками російсько-турецької війни. Тому у 1881 р. імператор Олександр III призначив міністром фінансів Росії колишнього професора Київського університету, відомого діяча селянської реформи, ученого, шановану в громадських і урядових колах людину, — Миколу Бунге. Вперше головною особою в державі стає не міністр внутрішніх справ, а міністр фінансів. Загалом кінець XIX ст. позначений у Росії економічним піднесенням, небувалим фінансовим злетом.
М. Бунге було запропоновано запровадити при казенних палатах посади «податних інспекторів» як близьких населенню виконавчих чинів фінансового відомства, в обов'язки яких входило ознайомлення з умовами прибутковості майна, що підлягало оподаткуванню. Наприкінці XIX — на початку XX ст. почали створюватися «присутствія» за різними видами оподаткування, які зберігалися аж до 1917 р. Ефект від реформи був очевидним: напередодні Першої світової війни у Росії був досить міцний фінансовий стан. У бюджеті на 1914 р. прибуткова частина на 220 млн. карбованців перевищувала видаткову. Більша частина доходів надходила за рахунок податкових надходжень. Проте до кінця здійснити податкову реформу в Росії завадила революція 1917 року.
2.5. Основні податки радянського періоду
Від фінансового краху, що настав незабаром після жовтневої революції 1917 p., молоду державу врятувала нова економічна політика (НЕП), запроваджена у 1921 році. Було знято заборону на приватну торгівлю, місцевий кустарний промисел. Розроблено систему податків, позик, кредитних операцій, вжито заходів для зміцнення грошової одиниці. Основними податками стають контрибуції на заможні верстви населення. На місцевому рівні, запроваджуються надзвичайні податки у вигляді революційного податку (якщо зарплата або пенсія перевищували 1500-3000 рублів), застосовувалася фіскальна монополія. У період НЕПу (1921 - 1924 pp.) податки стають не тільки засобом тиску на заможні верстви суспільства, а й основним джерелом фінансування радянської системи. Замість контрибуцій та надзвичайних податків вводяться: акцизи на вина, сірники, спирт, тютюнові вироби, сіль, цукор, горілчані вироби та інші товари підвищеного попиту; промисловий податок, який сплачували підприємства всіх форм власності; прибутковомайновий податок з городян ( з доходом, що пе-
ревищував 75 крб. на місяць) та єдиний сільськогосподарський податок з селян.
Фінансова система НЕПу відштовхувалась від податкової системи дореволюційної Росії, але прагнення держави поставити все під свій контроль робило ідею «державного капіталізму» утопічною.
Унікальна в своєму роді фінансова система Радянської держави розвивалася зовсім в іншому руслі. На зміну податкам прийшли адміністративні методи вилучення прибутку підприємств і перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет країни. Відрахування державі від прибутку підприємств становили від 66 до 93 %. Більшість громадян сплачувала належні 13 % прибуткового податку, які бухгалтерії автоматично вираховували з їхньої зарплати.
У перші дні після жовтневого перевороту 1917 року внаслідок багатьох об'єктивних причин надходження податків та інших доходів припинилося. Але вже 7 грудня 1917 р. Раднарком прийняв декрет, яким диктувалося обов'язкове стягнення таких прямих податків: прибуткового (за окладами, встановленими законом від 12 червня 1917 p.), одноразового і податку на приріст прибутків. Причому прибутковий податок і податок на приріст прибутків підлягали сплаті вже до 15 грудня 1917 p., a одноразовий — рівними частками в три етапи: до 15 грудня 1917 р., 1 лютого і 1 квітня 1918 р.
З огляду на неналагодженість роботи податкового апарату, декрет зобов'язував осіб, що не одержали окладних листів, вносити податки із сум, зазначених у деклараціях про доходи. За порушення встановлених строків сплати, крім заходів, передбачених законами про відповідні податки, застосовувалися грошові стягнення та конфіскація всього майна, а тих, хто зумисне затримував сплату, ув'язнювали на строк до п'яти років. Нагляд за справлянням податків відповідно до декрету покладено не лише на податковий апарат, а й на ради, їм же давалося право визначати міри стягнень.