Надзвичайні революційні податки — найбільш характерний податковий захід у розглянутий період. Вони грунтувалися на класовому принципі, зміцнюючи диктатуру пролетаріату, містили в собі елемент контрибуції із заможних верств населення і були гострою зброєю класової боротьби.
Починаючи з 1920 і по 1929 роки Радянська влада провела ряд перетворень з метою реорганізації функції податкової системи із знаряддя диктатури пролетаріату проти заможних верств суспільства до ролі основного джерела фінансування Радянської держави. Податкові органи у вигляді фінансових інспекторів формувалися двома методами:
• повернення старих кадрів;
• висунення та підготовка нових кадрів із найбільш вірних комуністів.
В податковій системі переважали непрямі податки у вигляді:
• акцизів, які надходили до держбюджету в міру випуску підакцизної продукції. У 1920-1922 роках діяли акцизи на виноградні, плодово-ягідні та ізюмні вина, сірники, воскові таозокеритові свічки, сіль, цукор, пресовані дріжджі, мед, квас, пиво, спирт, вітчизняні коньяки і горілчані вироби, фруктові і штучні мінеральні води, чай, каву, цикорій, тютюнові вироби, гільзи і цигарковий папір, нафтопродукти. У 1923 році на доповнення існуючого переліку підакцизних товарів додали ще текстильні вироби і гумові галоші;
• державного мита, яке було узаконене із запровадженням у лютому 1922 року статуту про державний гербовий збір і канцелярський збір;
• мита, яке набуло широкого застосування із розвитком зовнішньої торгівлі і узаконенням із розробкою і прийняттям у 1924 році митного статуту СРСР та впровадженням нового митного тарифу.
Таким чином, у роки НЕПу роль непрямих податків у джерелах надходжень держбюджету зросла у 5,8 разів і становила у 1925 році 992,1 млн. крб. проти 170,2 млн. крб. у 1922 році. Прямі податки запроваджувалися поетапно:
/ етап — липень 1921 року — промисловий податок, перший прямий податок з населення, крім сільськогосподарських товаровиробників. Від сплати цього податку звільнялися кооперативні та громадські підприємства, а також приватні промисли без використання найманої праці. Цей податок вміщував два збори:
• патентний основний — патент обирався кожним підприємством на кожне півріччя за умови безперебійного виробничого процесу, на три місяці або на місяць за умови сезонного виробництва. Ставки збору були твердими і залежали від місцезнаходження підприємства (п'ять поясів) та розряду підприємства (промислові підприємства поділялися на 12, торгівельні — на 5, а приватні промисли — на 3 розряди). При цьому до уваги брали лише розміри підприємства (кількість працівників, площа виробничих приміщень, характер торгівлі, асортимент товарів та інше), а не прибуток;
• зрівняльний збір, який служив перепусткою для сплати та зарахування основного патентного збору. Базою нарахування збору був оборот підприємства. Ставки при цьому були відносними і визначалися дільничними податковими комісіями, з огляду на задекларовані суми обороту (валової виручки);
// етап — 16 листопада 1922 року із запровадженням прибутково-майнового податку, що поширювався на приватних осіб, які проживали в містах. Звільнялися від сплати податку державні та кооперативні підприємства і селянські господарства. Базою оподаткування був сукупний прибуток, задекларований платником, при цьому заробітна плата робітників та службовців оподатковувалась за окремими ставками, а інші доходи окремо. Ставки варіювали від 0,83 до 15 % залежно від розміру доходу (14 розрядів). Окремо оподатковувалися основні та оборотні засоби виробництва, крім предметів домашнього побуту, за ставками від 0,33 до 1,5 % залежно від вартості виробничих засобів;
/// етап — листопад 1923 року відзначився основним класичним прибутково-майновим податком і додатковим (прогресивним) прибутково-майновим податком. Перший справлявся на підставі зовнішніх ознак. Так, за розміром та характером прибутків платники поділялися на три категорії:
• категорія А — робітники та службовці із заробітною платою 75 і більше рублів на місяць:
при доході 75 - 100 руб. на місяць — 3 руб. 60 коп., при доході 100 - 150 руб. на місяць — 7 руб. 20 коп., при доході понад 150 руб. — 15 руб.;
• категорія Б — особи, які отримували доходи від власної праці не за наймом: сім окладів — розмір податку від 3 руб. 60 коп. до 18 руб.;
• категорія В — особи, які мали нетрудові доходи: десять окладів — розмір податку від 3 руб. 60 коп. до 72 руб. оподаткування за основним податком здійснювалось за складеними домоуправліннями або волосними виконкомами списками, а не за деклараціями платників.
Додатковим податком оподатковувалися особи, доходи яких перевищували 300 - 500 руб. за півріччя, та робітники і службовці з доходами за півріччя більше 900 руб. Ставки варіювали залежно від розряду доходу і досягали 25 %, і оподаткування проводилось згідно з задекларованими доходами.
IV етап — 1923 рік. Введено загальногромадський податок, який сплачували всі працездатні особи: жінки віком від 17 до 55 років, чоловіки віком від 17 до 60 років: робітники та службовці, що отримували заробітну плату до IX розряду, сплачували 50 коп., з інших робітників, службовців та селян — 1 крб., інші особи — 1 крб. 50 коп. у золотому обчисленні. Цей податок сплачувався на фінансування загальнодержавних витрат та витрат, пов'язаних з непередбачуваними ситуаціями;
V етап — 1925 рік. Запроваджено податок для будівництва житла робітникам — цільовий квартирний податок, що вводився місцевими Радами та сплачувався до місцевого бюджету, та військовий податок з громадян, що зараховувалися до тилового складу (замість дійсної строкової служби);
VI етап — на селі у 1921 році замість продрозверстки запровадили продподаток, який справлявся за довільним графіком та ставками із 18 видів сільськогосподарської продукції примусово-репресивними методами;
VII етап — 23 грудня 1930 року ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови про обкладення куркульських господарств єдиним сільськогосподарським податком в індивідуальному порядку.
Докорінні зміни у податковій системі СРСР відбулися в 1930 році, коли було здійснено податкову реформу. В результаті реформи 86 податкових зборів та платежів замінили податком з обігу, який був універсальним акцизом, що входив у остаточну роздрібну ціну і сплачувався кінцевим споживачем підакцизної продукції, та податком з чистого прибутку. Податок з чистого прибутку до 1966 року називався відрахуванням від прибутків із 1931 року накладався щорічно в індивідуальному порядку на кожне державне підприємство в розмірі 10 — 99 відсотків від обсягу прибутку. Цей податок відображався у виробничому плані як обов'язковий до виконання показник. До прямих податків відносився також прибутковий податок з населення за диференційованими ставками. З 1934 року ставки збільшувались у некерованих розмірах. Обов'язковим також до сплати був збір на потреби житлового та культурнопобутового будівництва, який в середньому становив 7 % від заробітної плати. Стосовно сільського населення, то з 1931 і до 1940 року воно перебувало на жорсткому контролі уряду СРСР та обкладалося двома основними прямими податками — прибутковим податком з колгоспів, який становив 12 % від чистого прибутку, та сільськогосподарським податком з колгоспників, який становив 8 % від суми оплати праці колгоспників. Колгоспи з рентабельністю меншою за 15 % і оплатою праці колгоспників меншою, ніж 60 крб. на місяць від сплати цих податків звільнялися. Крім цих податків з сільського населення утримувалися натуральні повинності у вигляді державних обов'язкових позик та подвірного обов'язкового страхового збору на всі види майна. З 1933 року і по 1940 рік мала місце безоплатна і низькооплачувана праця, що стала однією з причин голодоморів 1933 та 1947 років.
У роки війни було запроваджено обов'язковий військовий податок та державні позики на фінансування військових витрат. Поряд з податками СРСР на окупованих територіях діяли податки, введені Рейхом — Аграрний закон 1942 року, за яким вся земля і засоби виробництва були оголошені власністю окупантів. Трудовий мінімум за цих умов становив 22 робочі дні на місяць, та 25 видів грошових податків: прибутковий податок, податок з обороту, податок зі спадщини; місцеві податки — податок на будівництво, транспортні засоби, приватні промисли, худобу, собак, кішок, димарі тощо. Ці грошові податки сплачувалися окупаційними марками, які випускали в обіг окупаційні органи.
Після закінчення Другої світової війни були надані податкові пільги для населення, що перебувало на окупованих територіях. Проте докорінні зміни у податковій політиці були проведені лише у 1953 році. В першу чергу це стосувалося оподаткування сільського населення, шляхом переходу до оподаткування за твердими ставками кожної сотки присадибної ділянки.
В подальшому наша країна еволюціонувала в напрямку, протилежному загальносвітовому розвитку. Від податків вона перейшла до адміністративних методів мобілізації прибутку підприємств та перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет країни. Повна централізація грошових засобів та відсутність будь-якої самостійності підприємств у прийнятті рішень фінансових питань, господарських суб'єктів було позбавлено будь-якої ініціативи, що поступово призвело країну до фінансової кризи 80-90-х років.
Початок 90-х років — це період становлення і формування податкових систем країн, що входили до складу колишнього СРСР. Податки замінили наявну систему планового розподілу прибутку підприємств. Держава стала впливати на розвиток процесів у суспільстві за допомогою оподаткування.
Для країн, що розвивалися і були у складі колишнього СРСР, характерний розвиток власних податкових систем, який здебільшого відрізнявся від світового напрямку розвитку податкової системи та господарювання, в основі якого встановлення адміністративного режиму оподаткування.