Бюджетний федералізм –законодавчо закріплена стратегія розподілу
функціональних повноважень та відповідальності державної, регіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням доходів і видатків між ланками бюджетної системи. Бюджетний федералізм тяжіє до першого із зазначених вище способів розмежування доходів. Він передбачає чіткий поділ податків та інших доходів між центральним бюджетом, бюджетами членів федерації і місцевими бюджетами. Для бюджетного федералізму характерна самостійність суб'єктів федерації у встановленні власних податків – фіскальний федералізм. За таких умов доходи, що надійшли, можуть також розщеплюватися між окремими рівнями бюджетної системи, які відповідають різним рівням управління.
Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціально-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від територій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним потенціалом в єдиний державний організм. У системі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту.
Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психологічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-економічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонамреципієнтам.
За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного валютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин:
— класичний федералізм (США);
— кооперативний федералізм (ФРН);
— режим адміністративної опіки над органами місцевого самоврядування (Франція, Скандинавські країни).
Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому — застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних субсидій; у третьому — залежністю від дотацій центрального уряду.
Важливим елементом бюджетного федералізму є розподіл видатків між рівнями бюджетної системи відповідно до встановленого розмежування владних повноважень і компетенції між центральною, регіональною та місцевою владами, яке в кожній країні сформувалося під впливом історичних, національних, економічних, політичних та інших чинників.
Бюджетний федералізм як певний розподіл повноважень між окремими рівнями влади з відповідним розмежуванням доходів і видатків бюджетної системи існує як у федеративних, так і унітарних державах. Але особливу увагу привертають держави з федеративним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин досить складні.
Американський федералізм діє за схемою «органи місцевого самоврядування – штати – федеральна адміністрація». Декларована мета міжбюджетних відносин – підвищення ефективності використання бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і місцевих програм, забезпечення загальнодержавних стандартів якості життя. Фінансування діяльності штатів і територій проводиться крім власних надходжень, ще й за рахунок грантів з федерального бюджету. За економічною природою гранти – це безповоротні виплати, які не компенсуються і призначені для вирішення загальнонаціональних проблем.
Своєрідність американської схеми бюджетного федералізму полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових надходжень.
Бюджетний федералізм Федеративної Республіки Німеччини сформувався на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи, яка складається з бюджетів федерації, земель, і комун, джерел податкових доходів. У ФРН діє унікальна система горизонтального вирівнювання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляється між бюджетами земель не за місцем сплати, а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюється. Німецький федералізм характеризують дві ключові риси – субсидіарність і солідарність. Ця модель має назву кооперативного федералізму.
У Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансового потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається в залежності віл суми кожного з податків, які надходять у бюджет провінцій. Система фіскального вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери.
8.3. Доходи та видатки місцевих бюджетів зарубіжних країн
У складі податкових доходів місцевих бюджетів європейських країн, як правило, переважають місцеві податки, до яких віднесено майнові, місцеві прибуткові, промислові, податки на професію, а також чисельну групу дріб'язкових за своїм фіскальним значенням податків, які відображають політику місцевих органів влади (екологічні, на полювання, на собак і т.п.).
Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різноманітність взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади у сфері розподілу доходних джерел між державним та місцевими бюджетами. Так, якщо у Великій Британії, де самоврядування не набуло значного розвитку, в кінці XX ст. лише приблизно 14% сукупних доходів формувалося з податкових надходжень, а решта - за рахунок державних субсидій та субвенцій, то в Швеції, де в наслідок проведених реформ було досягнуто високого ступеня децентралізації та автономії місцевих органів влади, власні податкові надходження в доходах місцевих бюджетів складали наприкінці 1990-х років 70,1% і лише 19,1 %- державні субсидії.
Податкові доходи місцевої влади мають значні відмінності. У Великій Британії вони майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загальнорозповсюдженої практики місцевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб'язкових податків, які в платників створюють ілюзію невеликого податкового тягаря. Окрім Великої Британії, майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів США- наприкінці XX ст. за їх рахунок було забезпечено надходження більше, ніж 45% власних доходів бюджетів місцевого самоврядування або понад 70% податкових надходжень місцевих бюджетів; в Іспанії більше ніж 20% власних доходів або 30% податкових надходжень місцевих бюджетів; у Франції - понад 25% власних доходів або 35% податкових надходжень до місцевих бюджетів.
У країнах Північної Європи, де найвищі показники життєвого рівня і, відповідно, високі податки, у формуванні доходів місцевих бюджетів велику роль відіграють муніципальні прибуткові податки: в Швеції наприкінці 1990-х років за їх рахунок було сформовано 70% сукупних доходів місцевих бюджетів, у Данії понад 40%, у Норвегії більше ніж 35%.
У цілому місцеві податки зарубіжних країн поділяють на чотири групи:
- власні місцеві податки. Вони встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої спілки. До них належать прямі і непрямі податки: особисті прибуткові, податки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фіскальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;
- надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Розміри відрахувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом;
- податки, що стягуються у вигляді плати за послуги, які надаються місцевою владою (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, послугами зв'язку, автостоянками, за видачу різного роду документів органами місцевої влади);
- податки, які відображають політику місцевої влади. Головним чином це екологічні податки; значної фіскальної ролі вони не відіграють, проте сприяють охороні навколишнього середовища та економному використанню обмежених природних ресурсів.
До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять неподаткові надходження: - штрафи, збори;
- доходи від майна, яке належить місцевим органам влади; - орендна плата;
- кошти від продажу об'єктів муніципальної власності; - кошти, залучені від розміщення муніципальних позик та ін.
Частка неподаткових надходжень достатньо велика в сукупних доходах місцевих бюджетів окремих країн, проте їх склад та структура іноді значно відрізняються. Так, у США, Великій Британії, Швеції важливе місце серед неподаткових надходжень займають доходи від підприємницької діяльності та власності. У Франції, Німеччині та Данії значного розповсюдження набули місцеві позики. У США неухильно зростають надходження до місцевих бюджетів від надання платних послуг (за водопостачання, каналізацію, прибирання сміття). У Норвегії переважають надходження за водопостачання, каналізацію, утримання дітей у дитячих садках.
Ще однією достатньо великою групою доходів місцевих бюджетів ринкових країн є гранти. Їх частка в доходах місцевих бюджетів коливається в більшості країн від 1/4 до 1/3, рідше до 1/2 сукупних доходів. Виняток становить Велика Британія, де гранти домінують серед усіх джерел фінансових ресурсів місцевого самоврядування. Нині спостерігається тенденція до збільшення їх ролі у формуванні фінансових ресурсів місцевої влади, що відповідає загальному розповсюдженню принципу субсидіарності в Європі й світі. Крім того, якщо розглядати види субсидій, які