Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча. Таким чином на внутрішньому ринку збільшується пропозиція іноземної валюти , що сприяє зниженню її курсу відносно національної валюти.Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло припливу у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту.
Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після Другої світової війни протягом 1946—1973 рр. було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 р., наприкінці 60-х — початку 70-х років.
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням.
За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти.
У межах ЄВС з початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки ФРН, голландського гульдена та ін.).
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.
Важ лавам методом регулювання валютного курсу є адміністративні заходи – прийняття державою законодавчих та нормативних актів, які направлені на регулювання валютного курсу національної грошової одиниці. Це може бути ліцензування операцій з валютою, регулювання обмінних операцій і ін.
Питання, які необхідно розглянути.
1. Номіналістична теорія грошей.
2. Металістична теорія грошей.
3. Кількісна теорія грошей.
4. Неокласичний варіант теорії грошей.
5. Сучасний монетаризм, як напрямок розвитку кількісної теорії грошей.
6. Сучасний кейнсіансько – неокласичний синтез у теорії грошей.
1. Номіналістична теорія грошей
Суть номіналістичної теорії грошей полягає в запереченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише найменуванням.
Висновок про умовну природу грошей грунтується на абсолютизації їх як засобу обігу. Представники цієї теорії заперечують функцію грошей як міри вартості, ототожнюючи її з масштабом цін. Вони оголошуть гроші абстрактними рахунковими одиницями або ідеальним масштабом цін. На всіх етапах зародження і розвитку номіналізм був тісно пов'язаний з потребами господарської практики.
У стародавні часи і середньовіччя ця теорія слугувала виправданням псування монет для покриття надзвичайних державних витрат, обгрунтуванням права монархів надавати зіпсованим, неповноцінним грошам їх колишнє значення і вимагати їх прийняття в обіг не за вагою, а за штемпелем держави.
Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у ХУП—ХУПІ ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними грошами. Об'сктивною основою виникнення номіналізму слугував перехід від злиткового золотого обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням. Можливість відхилення номінальної вартості від їх внутрішньої вартості давала підстави для висновку про те, що гроші— лише умовні знаки, які випускаються в обіг держаною.
Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі.
У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економістом Т. Кнаппом у книзі «Державна теорія грошей».
Т. Кнапп стверджував, що гроші являють собою «продукт правопорядку», «хартальний платіжний засіб» (від слова charta — знак), який за велінням держави має платіжну силу і опосередковує обмін товарів. Держава не тільки «створює» гроші, за словами Т. Кнаппа, а й визначає їх вартість. При цьому субстанція грошей виявляється не суттєвою; вона покликана слугувати лише носієм деякої встановленої законом «одиниці вартості».
Отже, даючи грошам чисто юридичне тлумачення, Т. Кнапп стверджував, що їх купівельна спроможність визначається законодавчими актами держави. Він не враховував того, що гроші виникали стихійно у процесі розвитку товарного виробництва і обміну, що лише після того, як золото (срібло) стало загальним еквівалентом, і, отже, мірою вартості, виникає можливість для формування масштабу цін. Гроші ж тільки тому можуть вимірювати і виражати величину вартості товару, що вони володіють внутрішньою вартістю. Функції державної влади щодо грошей чисто формальні.
У Росії прихильниками номіналістичної теорії виступали ідеологи дворянства. Величезна заборгованість російських поміщиків і значний обсяг сільськогосподарського експорту зумовлювали заінтересованість їх у валюті, що обезцінюється, оскільки вона є вигідною для боржників і експортерів. Історик і письменник М. М. Карамзін виступав проти «плану фінансів» М. М. Сперанського, який розробив програму заходів для переходу до стійкого грошового обігу. Подібним запереченням була зустрінута грошова реформа 1897 р., яка завершилася встановленням у Росії золотого монометалізму.
Дж. Кейнс оголосив золотий стандарт «варварським пережитком» і бачив у ньому перепону па шляху перетворення грошей в об'єкт державномонополістичного регулювання. Для нього не було сумніву в тому, що всі гроші цівілізованих націй є хартальними.
До валютної кризи 60-х років номіналістична теорія грошей була спрямована на «розвінчання» золота в сфері внутрішнього обігу, на спроби довести доцільність заміни його паперовими грошима. У 60-ті роки з'явилися номіналістичні проекти створення паперових сурогатів і для міжнародних розрахунків як засобу подолання дефіциту платіжних балансів.
Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогодні. Серед сучасних економістів поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості і використовуються для погашення заборгованості. На думку лідера сучасного монетарнзму М. Фрідмена, гроші — це ―експериментальна теоретична конструкція‖. Інший відомий економіст П. Самуельсон вважає гроші «соціальною умовністю».
2. Металістична теорія грошей
Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото і срібло вже за своєю природою е грошима. Вона не враховує суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом), вважає гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надає фундаментального значення.
Зачатки металістичної теорії з'явилися ще в античні часи, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквівалента металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота.
Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вченням про гроші як про багатство нації.
Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен на зовнішньому ринку перетворитися в гроші. Вони бачили у грошах вже не тільки засіб нагромадження, а за осіб обігу та платежу.
Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти Ігнорували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші—це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.
Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом пізнього меркантилізму була система активного «торгового балансу». При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.
Прихильниками цієї теорії в XVII—XVIII ст. були: вАнглії—У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норс; в Італії—Ф. Галіані; у Франції — А. Монкретьєн.