У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианські ідеї міждержавного валютного регулювання були також призначені в основу Бреттон-вудськї системи.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р. були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна система. Прийняті на конференції статті угоди (Устав МВФ) визначили такі принципи Бреттон-вудськї валютної системи.
1. Введено золото-девізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах - доларі США і фунті стерлінгів.
2. Бреттон-вудська угода передбачала чотири форми використання золота як основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і впроваджена їхня фіксація в МВФ; б) золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свій зрослий валютно-економічний потенціал і золотий запас, США дорівняли долар до золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в 1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 долл. за 1 тройську унцію, рівну 31,1035 г).
Передбачалося введення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібна згода МВФ.
3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах. Девальвація понад 10% припускалася лише з дозволу Фонду. Встановлено режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75% по Європейській валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют центральні банки були зобов'язані проводити валютну інтервенцію в доларах.
4. Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів із метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи, забезпечує валютне співробітництво країн.
Під тиском США в рамках Бреттон-вудської системи затвердився доларовий стандарт - світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар - єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції і резервних активів. Тим самим США встановили монопольну валютну гегемонію, відтиснувши свого давнього конкурента - Великобританію. Фунт стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бреттон-вудськї системи полягала в зберіганні зв'язку долара з золотом. США з двох шляхів стабілізації валютного курсу -- вузькі межі його коливань або конверсія долара в золото - віддали перевагу другому. Тим самим вони поклали на своїх партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом валютною інтервенції. У результаті посилився тиск США на валютні ринки.
Засилля США в Бреттон-вудській системі було обумовлено новим розміщенням сил у світовому господарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6% капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві впала з 38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів - із 34,5 до 28 %. Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл., що було в 6 разів менше, ніж у США (24,6 млрд. долл.), і їхні розміри різко коливалися по країнах. Великобританія, обслуговуя своєю валютою 40% міжнародної торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучилися з ростом золотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл. у 1951 р. до 2,6 млрд. у 1958 р.).
Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів обумовили пануюче положення долара, що користувався загальним попитом. Опорою доларової гегемонії служив також “доларовий голод” - гостра недостача доларів, що викликається дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США, і браком золотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованому виді важке валютно-экопомичне положення країн Західної Європи і Японії, їхню залежність від США, доларову гегемонію.
Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційних золотих-валютних резервів, “доларовий голод” призвели до посилення валютних обмежень у більшості країн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була обмежена. Ввіз і вивіз валюти без дозволу органів валютного контролю були заборонені. Офіційний валютний курс носив штучний характер. Багато країн Латинської Америки і Західної Європи практикували множинність валютних курсів - диференціацію курсових співвідношень валют по видах операцій, товарним групам і регіонам.
У зв'язку з нестійкістю економіки, кризою платіжних балансів, посиленням інфляції курси західноєвропейських валют стосовно долара знизилися. Виникнули “курсові перекоси” - невідповідність ринкового й офіційного курсів, що явилося причиною численних девальвацій. Серед них особливе місце займає масова девальвація валют у 1949 р., що мала ряд особливостей.
1. Це зниження курсів було проявом локальної валютної кризи, що виникли під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р. уразив в основному США і Канаду і болісно відбився на постраждалої від війни економіці країн Західної Європи.
2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій мірі під тиском США, що використовували підвищення курсу долара для заохочення експорту своїх капіталів, скупки по дешевше товарів і підприємств у західноєвропейських країнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларова заборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США. Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займали монопольне положення на світових ринках у той період.
3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара, тому що відповідно до Бреттон-вудської угоди були установлені фіксовані валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих паритетів.
4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.
5. Девальвація носила масовий характер; вона охопила валюти 37 країн, на частку яких доводилося 60-70% світової капіталістичної торгівлі. У їхньому числі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні з довоєнним періодом.
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%.
Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.
США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-вудської системи поступово розхитували її.
Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали, стали тіснити американського партнера.
Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях. Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією.
Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків. “Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.
З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення національних валют, схильних знеціненню.