Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном 3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн - членів МВФ установили новий курс валют до долара, причому курс 50 валют був у різноманітному ступені підвищений.
Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведений змінний курс фунта стерлінгів, що означало його фактичну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕС оскільки вона порушила угоду країн “Загального ринку” про звуження меж коливань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушена компенсувати збиток власникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р. – багатовалютну обмовку в якості гарантії збереження їхньої вартості. Були посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт стерлінгів утратив статус резервної валюти.
У лютому - березні 1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. Поштовхом явилася нестійкість італійської ліри, що призвело до введення в Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) за прикладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової ціни золота знову оголили слабість долара. Проте на відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн Західної Європи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію). Масовий продаж доларів привів до тимчасового закриття провідних валютних ринків.
Новий консенсус - перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973 р. - виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загального ринку” скасували зовнішні межі узгоджених коливань курсів своїх валют до долара й інших валют. Відкріплення “європейської валютної змії” від долара призвело до виникнення своєрідної валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному долару, що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення дефіциту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитих країн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулося тимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені енергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивний вплив двох його девальвацій на платіжний баланс країни. Валютна криза переплелася зі світовою економічною кризою в 1974-1975 р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х років, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій платіжного балансу, США сприяли накачуванню в міжнародний обіг доларів. У результаті інші країни стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. подібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейованим становищем фунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.
Валютна криза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслідки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуванні заробітної плати, рості дорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшенням зайнятості в експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє росту цін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахунку до жорсткої економії за рахунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт. Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть тенденція до валютного співробітництва.
4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІ ПРОБЛЕМИ
Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення золотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і неокласичні концепції. На рубежі 60 - 70-х років проявилася криза кейнсианьства, на якому було засновано валютне регулювання в рамках Бреттон-вудської системи. У цьому зв'язку активізувалися неокласики. Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношеннях аж до відновлення золотого стандарту. Батьківщиною неометаллизма була Франція в 60-х роках, а основоположником - Ж. Рюефф.
Прихильники монетаризма виступали за ринкове регулювання проти державного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М. Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьці зробили поворот до запереченого раніше ідеї Дж. М. Кейнса про створення інтернаціональної валюти (ідея якої вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р. Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота і створення міжнародного ліквідного засобу з метою підтримки позицій долара. Західна Європа, особливо Франція, прагнула обмежити гегемонію долара і розширити кредити МВФ.
Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підготував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і ратифіковане необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна Статуту МВФ оформили такі принципи четвертої світової валютної системи.
1. Введено стандарт СДР замість золото-девизного стандарту. Угода про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проекту О. Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перша зміна Статуту МВФ, зв'язана з випуском СДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершена демонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото не повинно служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів.
3. Країнам надане право вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний підсилити міждержавне валютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні Ямайської і Бреттон-вудської валютних систем. За стандартом СДР ховається доларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму, поки відсутня альтернатива долару як головному міжнародному платіжному і резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщину від Бреттон-вудської системи залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш гнучкою, ніж Бреттон-вудська, і більш еластично пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів її удосконалювання з метою рішення основних валютних проблем.
Результати функціонування СДР із 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДР не еластичний і не пов'язаний із реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при наявності 85% голосів членів Виконавчої ради МВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначений період. Перша емісія здійснена в 1970-1972 р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга - у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальної суми 21,4 млрд. СДР на рахунки країн-членів зараховано 20,6 млрд., на рахунок МВФ - 0,8 млрд. СДР використовуються у формі безготівкових перерахувань шляхом запису в бухгалтерських книгах по рахунках країн-учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДР незначний, щорічно розвинені країни, за підтримкою ряду промислово розвинених країн, особливо Франції, піднімають питання про їхній додатковий випуск, причому виникнули протиріччя і дискусії в зв'язку з принципом розподілу випущених СДР між країнами пропорційно їхньому внеску в капітал МВФ. У результаті нерівноправності на долю промислово розвинених країн припадає понад 2/3 випущеної СДР, у тому числі “великої сімки” - більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, що розвиваються, що викликає невдоволення останніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвинені країни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДР із наданням помочі, фінансуванням розвитку. З ініціативи Франції це питання був піднятий під час обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Але інші країни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН виступають проти додаткової емісії СДР, побоюючись збільшення міжнародної валютної ліквідності і посилення інфляції.
Важливою проблемою СДР є їхнє забезпечення, оскільки на відміну від золота вони позбавлені власної вартості. Спочатку одиниця СДР дорівнювалася до 0,888671 р золота, що відповідало золотому утриманню долара того періоду. Звідси їхня початкова назва “паперове золото”. Тому умовна вартість СДР залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв'язку з переходом до плаваючих курсів валют було скасовано золоте утримання СДР, тому що прив'язка до золота утрудняла їхнє використання в розрахунках між центральними банками, оскільки золото оцінювалося по нереальній заниженій офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДР визначався на основі валютного кошика - средньозваженого курсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля яких складала не менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. склад валютного кошика був скоригований з урахуванням посилення валют нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скорочений до 5 валют, щоб спростити формулу розрахунку умовної вартості СДР. У їхньому числі долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн-членів МВФ. Склад і частка валют у кошику СДР змінюються кожні 5 років. МВФ щодня визначає вартість СДР у доларах з урахуванням зміни його змінного курсу. Тим самим посилився вплив ринкового регулювання курсу СДР на відміну від початкового періоду, коли він фіксувався вольовим рішенням міждержавної організації МВФ.