б) експорт товарів з Одеси за кордон відбувався за загальним порядком.
Такі зони не потребують великих грошових витрат і організаційних заходів, тому вони широко розвинені по всьому світу. Поштовхом до створення таких зон є їх вигідне географічне положення і розвиток інфраструктури, а засновниками виступають, здебільшого, місцева влада або зацікавлені фірми.
Відродження спеціальних економічних зон на якісно новому рівні, як явища керованого, цілеспрямованого і науково осмисленого припадає на кінець 50-х років нашого століття, причому, піонером цього стала вільна зона в районі аеропорту Шенон в Ірландії. Позитивний досвід останньої призвів до того, що почали створюватися зони в інших країнах, насамперед, у тих що розвиваються. Процес відбувався і триває досить активно, і за різними підрахунками, число зональних утворень знаходиться у межах від декількох сотень до декількох тисяч. На промислово розвинені країни припадає приблизно 200 зональних утворень, у тому числі на країни Західної Європи – більше 90.
Процес утворення спеціальних економічних зон, переважно зовнішньоторговельних, у групі країн, що донедавна відносилися до соціалістичних, почався значно пізніше і був пов’язаний зі спробами включитися до міжнародного поділу праці. Відтак, зони з’явилися у країнах, котрі проводили досить гнучку політику, щодо економічних перетворень у межах системи централізованого планування: Китай, Югославія, Угорщина, Болгарія, Польща, Румунія.
В Югославії ще з 1963р. Було дозволено утворення безмитних зон. Нова редакція закону про вільні економічні зони (ВЕЗ) була прийнята у 1985 році, але і до того часу в країні дозволялося функціонування митних складських анклавів. 8 із 21 задекларованої зовнішньоторговельної зони діяло в Югославії до її розпаду та початку військових дій. Нажаль, їхнє значення для розвитку економіки країни виявилось незначним, оскільки вони перебували у загальній невизначеності щодо економічної системи країни.
Після прийняття Угорщиною в 1982 та 1988 роках низки нормативних актів, в країні з’явилося 70 подібних зон. Власне ця країна не дотримувалася ніяких спеціальних правил при створенні зон, а головною метою їх створення була своєрідна реклама тих чи інших місць для вкладання іноземних інвестицій.
У 1980 році було порешено питання створення спеціальних зональних утворень у Польщі, проте вісім років пішло на те, щоб ідея почала втілюватися в життя. За цей час питання було рительно вивчене і до центральних керівних органів надійшли пропозиції про заснування СЕЗ у морських портах, великих містах і на прикордонні, а з 1989 р. Уряд Польщі видав дозволи на їхнє створення. Останнім прикладом що ілюструє розгорання процесу організації зовнішньоторговельних зон в Польщі, може бути рішення про створення зони “Європарк Мелець” (Устич та ін. 1997, с.19-21).
Заслуговує вивчення зовнішньоекономічна стратегія та досвід Китаю в утворенні спеціальних економічних зон для іноземних інвесторів. До таких зон входить п’ять особливих, відкритих економічних районів. Після утворення п’яти таких районів, завдяки пільгам держави, економіка в них розвивається значно швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Китайським урядом створено також 14 відкритих приморських міст і утворені на їхній території зони техніко-економічного освоєння вже стали “гарячими точками” інвестицій іноземних інвесторів. Наприкінці 1993 р. в усіх зонах техніко-економічного освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було утверджено понад 4200 об’єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти складали 26,6 млрд. дол. США (Філіпенко 1996, с.348). У всіх приморських зонах країни спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій, кошти, вкладені в ці зони іноземними інвесторами, останнім часом склали майже 80% від загальної суми іноземних інвестицій по країні в цілому.
Окремої уваги заслуговує район Пудун, якому уряд Китаю надає більш широкі пільги порівняно з ВЕР. Наприклад, держава дозволила іноземним інвесторам утворювати в Пудуні фінансові організації, магазини, супермакети та інші підприємства “третьої індустрії”, а також відкрити фондову біржу та випустити акції в Шанхаї.
У Китаї функціонує 13 безмитних зон. Китайська безмитна зона – це особлива, ізольована територія, що нагадує “зону безмитної торгівлі” деяких країн світу. У такій зоні для створення сприятливого інвестиційного клімату діє особлива митна політика, запроваджено особливі правила миного управління та нагляду і розвивається головним чином зовнішня торгівля та обробна промисловість, яка виробляє експортну продукцію. З березня 1992 р. Китай відкрив зовнішньому світові 13 прикордонних міст, котрі відповідно до постанов Держради мають право утворювати на своїй території зони прикордонного співробітництва, де застосовується також пільгова політика, розроблена для приморських зон техніко-економічного освоєння.
Усі зазначені чинники визначають перспективність явища спеціальних економічих зон в наш час. При цьому слід зазначити, що ця ідея дасть найбільший ефект лише у випадку врахування всіх факторів, що впливають на визначення виду, розмірів та способу функціонуваня СЕЗ. Потрібно також враховувати швидку динаміку розвитку комплексів спеціальних економічних зон, їхню гнучкість у пристосуванні до змін загальноекономічної ситуації. Передумови в якості системи пільг та стимулів, які спеціально створюються у системі господарської організації суспільства, повинні бути якнайповніше використані саме заради мети розвитку та подальшої організації СЕЗ.
На мою думку, доцільно сформувати в Україні багаторівневу диверсифіковану структуру СЕЗ різного типу: інтегріційного і анклавного, зовнішнього і внутрішнього. В даному випадку не буде необхідності жорсткої регламентації механізму зон, внаслідок якої утворюється одновимірна і негнучка структура. Навпаки, основні елемнти спеціального режиму СЕЗ будуть набагато ширші і різноманітніші механізму, побудованому на одноманітності (стандартності) структуроутворюючих компонентів. Вибір варіанту можливої організації зони повинен здійснюватись на основі критеріїв економічної ефективності і оптимальної комбінації типових елементів із специфічними умовами конкретного об’єкту в комплексі із загальнодержавним підходом до зонування.
Нацбільш привабливим сценарієм зонування є такий, який зорієнтований на створення наукомістких, екологічних і сприятливих до науково-технічного прогресу виробництв. Це – форми найвищого порядку і ефективності, аніж можливі варіанти зовнішньо-торгівельних і виробничих зон різної модифікації. Науково-технічні зони дозволяють комбінувати інтелектуальні ресурси і підприємницьку діяльність, ініціюючи інтелектуалізіцію всієї економіки. Основою розвитку науково-технічних зон можуть бути авторитетні дослідницькі центри, які мають потужний інтелектуальний потенціал і конкурентно спроможні в найважливіших галузях науки. Це дозволить значно скоротити терміни впровадження у виробництво, отримати приток капіталу (в тому числі у валюті). Однак, необхідно врахувати, що реалізація даної концепції – пріоритети майбутніх періодів.
В даний період економічного розвитку потрібно стимулювати попит на працю, як один із ключевих елементів реформування економіки. Для цього необхідно передбачити варіант розвитку трудомістких виробництв, яким буде притаманний особливий механізм стимулювання горизонтальних зв’язків з національним виробником і поетапного збільшення в продукції, що виробляється частки національного компоненту. Зрозуміло, що даний етап, скінчений в часі й необхідний для створення умов, які будуть основою для розвитку науково-технічних зон.
Одночасно, виходячи із завдань ефективного використання ресурсів і мінімізації первинних затрат, доцільно створювати зовнішньоторговельні зони різної спеціалізації. Наступні етапи зонування, які будуть характеризуватися припливом іноземних інвестицій в капітало- і наукомістке виробництво, повинні бути підготовлені всім попереднім періодом розвитку зон та ринкових перетворень. На всіх етапах розвитку СЕЗ необхідно створювати такі умови, які дозволяють активно підключити до даного процесу позазональні підприємства і крупні індустріальні центри України.
Складність проблем, пов’язаних з фінансуванням та інфраструктурою спеціальних зон, може бути пом’якшена здачею окремих незабудованних територій в аренду на пільгових умовах і тривалий термін, з гарантією на весь період даної угоди стабільності встановлених умов. Після закінчення терміну аренди земля і вся інфраструктура переходять у власність держави, але можливе також продовження терміну аренди на тих самих або нових умовах за згодою сторін.
Я вважаю, що є доцільним створення декількох “експереминтальних” варіантів зон різної орієнтації, що дозволить на практиці випрацювати організаційний і економічний механізм, захистити економіку від негативних факторів, більш гнучко проводити політику залучення і регулювання іноземних інвестицій, запобігти розпорошення капіталу та неефективної конкуенції за його залучення. В будь-якому випадку пректування та створення зон необхідно здійснювати згідно принципу модуля: незалежно від загального кінцевого контуру, роботи першого етапу з інфраструктурного облаштування необхідно сконцентрувати у визначеній фокальній точці, яка буде основою структури СЕЗ і базою подальших перетворень. Це дозволяє не тільки зменшити до мінімуму ризик капіталовкладень і відпрацювати механізми, але й ефективно заповнити внутрішній підприємницький простір, не допускаючи морального і фізичного старіння об’єктів.
Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій.
Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних економічних програм (приватизації, структурної перебудови народного господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить кінцевий результат загальногосподарських перетворень.