Розвиток національної економіки України відбувся за схожим сценарієм, хоча з більш значними потрясіннями економіки. Але прихід у 1994 р. до влади президента Кучми та поява міцних кланово-олігархічних структур значно загальмувала даний процес розвитку. Небажання здійснювати євроінтеграційні заходи, що були б пов'язані з демократизацією суспільства, орієнтація зовнішньо-економічно політики в бік Росії з її імперськими амбіціями зумовили значне відставання в економічному розвитку порівняно з країнами ЦСЄ, які значно випередили нас по всім показникам. Проте процес демократії не спинити і з початком нового історичного етапу після «помаранчевої революції» 2004 р. країна отримала новий поштовх для економічного розвитку. Багато «тіньових» схем, що існували під патронажем зверху були зламані, що зумовило значний зріст розміру державного бюджету, пенсій, заробітних плат та соціальних виплат
громадянам. В бік України знову повернулися країни Заходу, що бажають мати з боку України надійного партнера, а не окрашу «Російської імперії».
Основними наслідками соціально-економічного розвитку країн ЦСЄ стала їх повномасштабна євроінтеграція, значний зріст економіки, рівня життя населення. Для України ці наслідки стали одним з факторів, що зумовлюють розширення ЄС та сусідство на Заході з цією структурою, появою більш сильних економічно розвинутих партнерів, які до того ж бажають мати в обличчі України союзника та партнера, який буде своєрідним буфером між ними та імперською Росією. Важливий в цьому плані є і географічний фактор, який визначив нашу країну транзитером необхідних для Західної та Східної Європи енергоносіїв з Росії, а також налагодження можливих поставок енергоносіїв з країн Близького Сходу, Казахстану, Азербайджану тощо.
На сьогодні Україна співробітничає в більшості найважливіших, найавторитетніших глобальних організацій. Насамперед, ще Організація Об'єднаних Націй та її структури. В Генеральній Асамблеї організації наша країна має рівні права з усіма членами ООН, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки. Вона бере активну участь у роботі головного економічного органу ООН – Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), а також в ЮНІ ДО, ЮНКТАД та інших органах, пов'язаних з економікою. Україна вступила до таких могутніх і впливових з точки зору ролі у світовій економці організацій як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд (МВФ) (який є найбільшим серед міжнародних кредиторів України з часткою 60%). Значно пожвавилися намагання України вступити до Світової організації торгівлі (СОТ).
Стратегічними партнерами, тобто країнами, що мають пріоритетність у налагодженні довгострокових тісних стосунків Україна визначила для себе США, Росію та Польщу. Всебічний розвиток партнерства з Польщею, як сусідом, що має давнє історичне відношення до нашої країни, як із рештою країн ЦСЄ є дуже важливим фактором у досягненні Україною визначеної державою стратегічної мети, якою є вступ до Європейського союзу. На
сьогодні Польщу вже називають «адвокатом» в Європі, яка будучи членом ЄС намагається всебічно привернути увагу країн-членів ЄС до намагань нашої держави здійснити євро інтеграційні процеси, розвиток демократії та свободи слова в Україні. Неодноразово висловлювалися за схвалення намагань України рухатися в бік Європи і решта країн ЦСЄ.
Важливими були, лишаються і мають добрі перспективи розвитку відносин з країнами ЦСЄ як імпортерами стратегічної продукції підприємств України: металопрокату, електроенергії, транспортних літаків великої вантажопідйомності, міндобрив та ін. Про важливість використання території України як транспортного кордону для поставок у країни ЦСЄ енергоносіїв з Росії та країн Близького Сходу вже згадувалося мною і є одним з найважливіших напрямків розвитку економічних стосунків. Розвиток торгівельних відносин з даною групою країн має добрі перспективи і з кожним роком набуває все більшої тенденції для розвитку (так експорт у Польщу в 2000 р. склав 417,9 млн. дол., а імпорт 312,5; в Угорщину відповідно 327,3 та 165,4 млн. дол.). З наведених показників видно, що Україна має позитивне сальдо в зовнішній торгівлі з країнами ЦСЄ.
Значний економічний розвиток країн ЦСЄ в останні роки, набуття ними (більшістю) членства в ЄС, визначає дану групу країн, як перспективного партнера в отриманні інвестицій для розвитку економіки України, що є дуже важливим фактором розвитку економічних процесів у державі. Маючи подібну з нами історію розвитку держави в останні десятиліття ці країни добре розуміють наші проблеми в економічному розвитку ринкових реформ і могли б надати Україні кваліфіковані поради для якнайшвидшого їх впровадження, надати спеціалістів-консультантів, які б допомогли нашим економістам виправити помилки у законодавстві держави, що стосуються економіки, здійснити нові кроки в бік подальшого впровадження ринкових реформ.
Україна має використати східноєвропейські країни в якості проміжного етапу для євроінтеграційних процесів, розвиток економічних і політичних стосунків з цими країнами для руху в бік Європи, для становлення демократичного суспільства, відходу в політичному плані від Росії з її «імперськими» ідеями. Ми маємо скористатися досвідом розвитку цих країн, прихильністю з боку цих держав для розвитку всебічних стосунків як з ними, так і взагалі з ЄС. Подальший розвиток економічних взагалі і торгівельних зокрема сосунків з країнами ЦСЄ надасть значного поштовху для розвитку економіки України, відкриє перспективи для доступу інвестицій, буде важливим кроком в бік досягнення стратегічної економічної мети нашої держави.
3.Економіка країн Близького та Середнього Сходу до 70 pp. 20 ст.
Близький і Середній Схід – регіон на заході Азії, до якого входять такі 16 держав: Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Ірак, Іран, Ємен, Йорданія, Катар, Кувейт, Кіпр, Ліван, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина. Загальна площа цього регіону складає 6,8 млн. км2 на якій проживають 206 млн. чол. (станом на 1990 рік). Майже третину вказаної території займає Саудівська Аравія, найбільша кількість населення в Ірані та Туреччині (відповідно 58,3 та 56,0 млн. чол.), відповідно до займаної території і найбільші поклади нафти та газу також знаходяться в Саудівській Аравії. Взагалі також слід відмітити, що роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60% від загальних світових обсягів) та природного газу (ЗО% об'єму), їхньою часткою у видобутку цих важливих енергоносіїв (відповідно 40% і 10%), а також значними наявними золото-валютними запасами країн цього регіону (понад 5% від світових об'ємів).
Вся історія незалежного розвитку країн Близького та Середнього Сходу пов'язана з наявністю на їх території значних запасів нафти. Ті досягнення, які мали місце за період до початку 70-х років 20-го століття в економічній сфері, були в першу чергу пов'язані з унікальним становищем регіону в світовому господарстві в умовах домінування нафти в структурі світового паливно-енергетичного балансу.
В той період, коли економічний розвиток цих країн не був пов'язаний із видобутком нафти, вони були периферією світового господарства із слабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами. Головними галузями господарства були, залежно від природних умов, кочове скотарство на натуральній основі, екстенсивне дрібнотоварне землеробство, ремесло, рибальство, видобуток перлів, виготовлення ювелірних виробів кустарним способом, примітивне суднобудування.
Відкриття і розробка нафтових родовищ на Близькому та Середньому Сході почалися у 30-ті роки 20-го століття. Одним із перших відкрили родовище нафти в Ірані, в районі Багдада, по річці Тигр. Видобуток нафти промисловим способом почався у Бахрейні в 1934 р., в Саудівській Аравії в 1938 р., в інших країнах регіону після Другої світової війни: у Кувейті в 1946 p., Катарі в 1949 p., Абу-Дабі в 1962 p., Омані в 1967 p., Дубаї в 1969 р., у Шарджі 1978 р. Початок інтенсивного видобування нафти не був пов'язаний із внутрішніми потребами близько – та середньосхідних країн, а був зумовлений попитом світового господарства. Країни регіону не мали можливості (реальної) самостійно видобувати нафту і тому розробка її почалася за рахунок іноземного капіталу силами іноземних спеціалістів.
Весь цикл робіт від пошуків нафти до її видобутку та експорту був розподілений між вісьмома найбільшими нафтовими компаніями світу: американськими – «Ексон», «Мобіл», «Голф», «Тексако», «Сокол» (пізніше «Шеврон»); англійською «Брітіш летройдм»; англо-голландською «Роял-Дате-Шелл» і французькою «Компані франсез фо Петроль», які в 1934 році підписали між собою угоду про принципи управління світовою нафтовою промисловістю. Фактично ця угода передбачала незмінність розподілу ринку нафти між її учасниками, а Компанії Міжнародного Нафтового Картелю (МНК) одержували нафту за концесійними угодами та експортували її за довгостроковими контрактами своїм відділенням (до 70% експорту), або ж самостійним переробним компаніям. Кожна компанія картелю мала свою визначену експортну квоту, а умовами договору було передбачено, що вони не будуть прагнути збільшувати її за рахунок інших його членів. Загальний рівень цін встановлювався самим МНК односторонньо за системою «галф-плас», що давало змогу протягом великого проміжку часу утримувати відносно низький та стабільний рівень цін на видобуту сиру нафту.