На стадії порушення провадження у справі арбітражний суд розглядає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийняттю, а справа - порушенню. Суддя арбітражного суду приймає заяву про порушення справи про банкрутство, якщо її подано з додержанням встановлених вимог.
Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство. В ухвалі, крім іншого, повинно бути вказано про введення процедури розпорядження майном боржника та призначення розпорядника майна. Якщо ж останнього призначити неможливо, він призначається на підготовчому засіданні арбітражного суду.
Підготовче засідання арбітражного суду необхідне для:
оцінки поданих документів;
заслуховування пояснення сторін;
розгляду обґрунтованості заперечень боржника;
призначення розпорядника майна, якщо при прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство призначити його було неможливо;
розгляду та вирішення інших питань, передбачених Законом [2].
Виявлення кредиторів здійснюється шляхом подання ними у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду письмових заяв про грошові вимоги до боржника та документів, що їх підтверджують.
Інвестори (фізичні та юридичні особи, які виявлять бажання взяти участь у процедурі санації боржника) подають розпорядникові майна заяву про участь у санації боржника.
Попереднє засідання арбітражного суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. У попередньому засіданні арбітражний суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.
Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання арбітражного суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення.
До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:
вибори членів комітету кредиторів;
визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів;
інші питання, передбачені Законом.
Арбітражний суд за клопотанням комітету кредиторів має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, який може бути подовжений ще до шести місяців або скорочений.
Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника. План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Платоспроможність вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених Законом [2].
Відповідно до Закону [2], у ряді випадків арбітражний суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців, проте цей строк може бути продовжений арбітражним судом на шість місяців.
З дня прийняття арбітражним судом постанови про оголошення боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури підприємство юридичне переходить у новий правовий статус - статус банкрута. Цей правовий статус передбачає ряд особливих юридичних положень:
підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;
строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому Законом;
скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;
виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбачених Законом.
Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням арбітражного суду.
Відповідно до ст.40 Закону [2] арбітражний суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:
боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
у провадженні арбітражного суду є справа про банкрутство того ж боржника;
затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом;
затверджено мирову угоду;
затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому ст.32 Закону [2];
боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;
кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Існуючі правові засади та організаційний механізм впровадження справи про банкрутство, ліквідаційної та реорганізаційної процедур є вагомим фактором, який повинен враховуватися при розробці та впровадженні заходів щодо виведення підприємства зі стану кризи.
Загальновизнано, що антикризове управління слід розглядати як один із функціональних напрямів управління підприємством, тобто, згідно з концепцією М. Мескона, як „процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для того, аби сформулювати та досягти цілей, що стоять перед організацією”. Виживання, тобто можливість існування якомога довше, є найважливішим завданням більшості організацій, тому антикризове управління є складовою менеджменту підприємства в цілому. Ця точка зору підтверджується у визначенні проф. Е.О. Уткіна - „складова загального менеджменту на підприємстві використовує його кращі прийоми, засоби та інструменти, орієнтується на запобігання можливим ускладненням у діяльності підприємства, забезпечення його стабільного успішного господарювання” [5].
У дослідженні під редакцією Александрова Г.А. присутня думка, що суть антикризового управління - вчасна профілактика банкротства, чи при входженні підприємства у кризовий стан у вчасному „лікуванні” підприємства, у правильному та по можливості швидкому виведенні його із кризи. Проблема вибору успішної стратегії антикризового управління буде однією із найгостріших для українських підприємств на етапі переходу до ринкової економіки, не втратить актуальності ця проблема і в умовах ринкової економіки.
Різні автори поняття антикризового управління розуміють по-різному. Деякі дослідники його розглядають як систему заходів, які застосовуються під час кризи із ціллю його переборення. Так, у праці антикризове управління визначається як „сукупність форм та методів реалізації антикризових процедур стосовно конкретних підприємств-боржників".
Але С.Б. Довбня у праці не погоджується із такою думкою: „таке розуміння антикризового управління є дещо звуженим. Для того, щоб бути дійсно інструментом, антикризове управління повинно бути, в першу чергу, направлене на недопущення кризи і лише у випадку її настання - на переборення та пом’якшення негативних наслідків”. Автор стверджує, що антикризове управління - це сукупність методів управління, а також специфічних мір, направлених на забезпечення без кризового функціонування та розвитку підприємства, вчасну діагностику кризових ситуацій, попередження, пом’якшення та переборення криз.
Така ж думка присутня і у праці, де стверджується, що „антикризове управління - система управлінських мір по діагностуванню, попередженню, нейтралізації та переборенню кризових явищ та їх причин на усіх рівнях економіки”. Це визначення можна вважати кінцевим.
Як показує світова практика, антикризовий процес в умовах ринкової економіки - це процес, яким можливо керувати. У зв’язку із цим у дослідженні розрізняються два поняття: антикризове управління та регулювання. [5]
Антикризове управління - сукупність форм та методів реалізації антикризових процедур відповідно до окремого підприємства. Антикризове управління є мікроекономічною категорією та відображає виробничі відносини, які існують на рівні підприємства від моменту його заснування і до ліквідації.
Антикризове регулювання - це макроекономічна категорія. Антикризове регулювання містить міри організаційно-економічного та нормативно-правового впливу зі сторони держави, які направлені на захист підприємств від кризових ситуацій, недопущення банкротства чи ліквідацію у випадку недоцільності їх подальшого функціонування.