М. Туган-Барановський уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностей розвитку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, статистики, теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремих галузей та сфер економічного життя.
Праці М. Туган-Барановського, О.Челінцева базувалися на ідеї сімейно-трудового селянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставі неокласичних підходів.
План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включав розробки українських учених. За основу було взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збутової та ін.).
Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був проти твердження, що кооперація має лише готувати передумови для націоналізації, указував на те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом’якшенню недоліків ринкових відносин.
На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалась в різноманітних напрямках. 1920р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепції єдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічної відкритості тасаморегулювання.
У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з категорії ринкових відносин на категорію обліку. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.
У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, О. Чаянова, О. Челінцева та ін. здобули світове визнання.
Так, праця Слуцького „Етюд до проблеми пробудови формально-праксеологічних засад економіки” (1926), що в ній ішлося про психологічні засади раціональної економічної поведінки суб’єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій, які велись на Заході. Іншу його працю „Накопичення випадкових причин як джерело циклічних процесів” (1927) було присвячено проблемам моделювання економічних коливань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвиток зарубіжних економічних досліджень.
Теорії економічних кон’юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії „довгих хвиль” М. Кондратьєва.
Усі ці теорії широко використовували і розвивали далі на Заході.
Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.
Розпочинається боротьба більшовизму за чистоту ідеології.
Уже з 30-х рр. змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за „класовим принципом”. Прикладний аналіз спрямовується на розробку принципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формування фінансово-кредитної системи.
Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму, виключали принципи самоврегулювання, хоча й визнавали існування товарно-грошових відносин.
Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до „офіційних” і могли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.
Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.
Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропозиції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо),на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотальногопланування за існування за існування різних форм власності. ці вчені вказували, зокрема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі.
Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані еконамістами-„марксистами”.
Особливо запеклою була боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котру оголошено було „проявом націоналістичних настроїв” в економічній думці.
М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імперська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку продуктивних сил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб. Він указував на те, що Україна має достатній потенціал, щоб інтегруватися у світову господарську систему самостійного, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний „ворогом народу”.
На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими „неонародницькі” ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено „ворожими” ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.
З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, - згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.
Її відродження починається тільки в 60-ті рр.
2. Внесок українських економістів у розвиток політичної економії.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти україни на чолі з О. Ліберманом. У статті „План, прибуток і премія”(1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності, тобто відношення прибутку до виробничих фондів у процентах, могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб’язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного, а не адміністративного, впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених-економістів І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін., які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті „розвинутого соціалізму”.
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об’єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв’язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З’являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.