11.орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
12.операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
13.роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;
Можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.
У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема, техніко-економічне і науково-технічне.
Техніко-економічне співробітництво стосується насамперед ринку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли підрядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт в експлуатацію в обумовлені строки.
Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єднують на відплатній снові свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу і впровадженню інновацій у виробництво.
Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, вона є засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:
1.одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні;
2.отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;
3.урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задо-вольняти потреби населення.
Регулювання ЗЕД - одна з найважливіших функцій держави ХХІ сторіччя.
Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна вкладати в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо) [11].
Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.
Валові інвестиції - це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів і приріст товарно-матеріальних цінностей.
Чисті інвестиції - це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.
За об'єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та фінансові.
Реальні інвестиції - це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічними нововведеннями, називають інноваційними інвестиціями.
Фінансові інвестиції - це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.
За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.
Прямі інвестиції - це безпосередня участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів.
Непрямі інвестиції - це опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній. Крім того, є також короткотермінові і довготермінові інвестиції.
Короткотермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період не більше одного року.
Довготермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період понад один рік.
За формою власності інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні та спільні.
Приватні інвестиції - це вкладання коштів, які роблять громадяни і приватні підприємства.
Державні інвестиції - це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.
Іноземні інвестиції - це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.
Спільні інвестиції - це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.
Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.
Нетто-інвестиції - це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції - це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Реінвестиції - повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.
Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
Отже, інвестиції – це процес взаємодії двох сторін: підприємця та інвестора. Для інвестора важливою є діяльність ринкових інституцій (особливо в сфері законодавства), чинник ризику, рівень корумпованості. Щодо цього в Україні поки що інвестиційний клімат є несприятливий. Поліпшення його дасть змогу збільшити як внутрішні, так і іноземні інвестиції, що зумовить економічне зростання в Україні в середньо- та довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновому періоді в країнах з перехідною економікою, де наявні потужності використовують незадовільно, інвестування в нове виробництво є менш ефективним.
Потреба державного регулювання ринку цінних паперів зумовлена, на думку спеціалістів [6], такими причинами:
по-перше, на ринку цінних паперів більше реалізують національні інтереси держави, під якими розуміють комплекс макроекономічни та макрополітичних пріоритетів;
по-друге, на ринку цінних паперів постійно й активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку - емітентів цінних паперів, професійних учасників ринку (торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів та компаній, керівників іхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бути суперечливими, томі для забезпечення стабільності та правового упорядкування ринок повинен бути регульованим;
по-третє, головною особою на ринку цінних паперів є інвестор, вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів е населення, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового ринку. Тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, передусім громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створення та постійне удосконалення такої системи під силу тільки державі, виконавча влада якої повинії контролювати рух капіталів, законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденції розвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.
2.8 Державна підтримка малого підприємництва
Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня 1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».
Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.
Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва, гуртовороздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.
У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створення регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад, свій обчислювальний центр та інші об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури. Об'єднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.
Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.