Державне агентство України з інвестицій та інновацій є центральним органом виконавчої влади, одним з головних завдань якого є створення ефективного механізму інформування потенційних інвесторів про інвестиційні можливості України і надання практичній допомозі інвесторам. Агентство реалізує заходи зі створення сприятливих умов для діяльності інвесторів, сприяє спрощенню і налагодженню контактів між учасниками інвестиційного процесу, здійснює формування бази даних інвестиційних і інноваційних програм і проектів.
1.4. Проблемні питання інноваційної політики в Україні
На сьогодні нас уже не задовольняють такі визначення інновації, як «розробка та впровадження нового товару», «...нової технології», «...нових методів управління» і ї. д. Факти змушують розуміти інновацію як нелінійний системний процес, що, подібно атрактору, «притягує» до себе інноваційні та традиційні виробництва, утворює соціальні, політичні й інституційні формування, еволюціонуючи разом із ними.[10]
Інновація це процес, у якому матеріалізується час – фактор якісного переходу системи з одного стану до другого. Протилежністю інновації є традиція.
Традиційна економіка формує суперечливі умови для інновацій. З одного боку, вона створює фінансову основу, але з другого – силу опору інноваційному процесу, тобто традиційний інституціоналізм. Протиборство двох сил – інновації та традиціоналізму – викликає циклічність в еволюційному просторі розвитку економіки і суспільства в цілому. Якщо сили опору виявляються сильніше інновації, виникають катаклізми або застійні явища в суспільстві.
Сили опору інновації формуються не тільки традиційною економікою, а й усім інституціональним комплексом, у тому числі й тим, що відповідає за розвиток інновації:
- системою офіційної науки;
- традиційної освіти;
- вибору пріоритетів і комерціалізації інтелектуальної власності;
- фінансування наукових розробок та інвестиційних проектів;
- системою сталих у суспільстві правил і традицій.
Успіх інноваційного процесу не є гарантією успішності подальшої інноваційної політики. Якщо інновація переборює сили опору, традиційна економіка (весь інституціональний комплекс) приймає її – інновація переходить у іншу якість. Вона перестає бути інновацією, «стає на бік» традиціоналізму, підсилюючи його своїм потенціалом. Тому інноваційна політика має на увазі стратегію «перескакування» з гребеня однієї інноваційної хвилі на гребінь другої. Це вимагає, з одного боку, підготовки цих хвиль інноваційної активності заздалегідь, а з другого, – відповідного мистецтва інноваційної політики.[16]
Є кілька негативних сценаріїв розвитку, коли інноваційний процес освоюється частково традиційним капіталом. У такому випадку відбувається посилення опору реальному інноваційному процесові, його гальмування.
Як правило, така ситуація виникає через слабкість традиційної економіки, коли вона не в змозі витримати фінансове навантаження всього інноваційного процесу. Тоді останній вимагає допомоги, що виражається в комплексному впливі і на інновацію, і на традиціоналізм.
Як свідчить досвід країн – світових лідерів, найбільш ефективним інструментом такої підтримки є формування національної інноваційної системи (НІС). НІС є не тільки сприятливим інституціональним середовищем для інновації. У межах цієї системи органічно поєднуються всі складові частини інновації: наука, освіта, система фінансування наукових розробок і дослідно-конструкторських робіт, система комерціалізації і захисту інтелектуальної власності. Але, що найголовніше, у ній ще й ефективно реалізується вся потужність державної фінансової підтримки фундаментальних наукових досліджень, а також можливість здійснення фінансування приватними фінансовими і нефінансовими корпораціями.
Тому інноваційна політика може розглядатися як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.
Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.
У разі вибору Україною стратегії досягнення якісних та кількісних показників європейських лідерів така політика має стати безальтернативною.
Проте в Україні залишається невирішеним комплекс проблем, які перешкоджають швидкому та ефективному переходу економіки на дієву інноваційну політику.[10]
Важливим інструментом реалізації прискореного інноваційного розвитку та переходу економіки до ефективної інноваційної політик (інноваційної стратегії) є сучасна національна інноваційна система. Заради її побудови уряд, наука, освіта, промисловість, фінансові т; нефінансові корпорації мають об'єднатися у стратегічний союз нового типу. В Україні реально спостерігається домінування політичних інструментів досягнення стратегічних переваг над економічними. Тому на першому етапі системним ядром пропонованого стратегічного союзу та ініціатором його створення має стати держава з подальшим делегуванням цієї функції науці нового типу.
Для пострадянського інституціоналізму, на фоні якого здійснюються економічні відносини в Україні, з історичних причин характерним є домінування політичних заходів.
Для успішного подолання негативних наслідків цього інституційного середовища та переходу до засад структурної розбудови найбільш сприятливим інструментом буде формування сучасної національної інноваційної системи як цілісного науково-виробничого комплексу. Останній є основою нового технологічного укладу. До його складу мають входити такі компоненти:
- наука;
- освіта;
- підприємництво;
- механізми фінансування інновацій;
- механізми захисту відносин (інтелектуальної) власності.
1.5. Застосування міжнародного досвіду державної підтримки інноваційної діяльності до умов економіки України
Слід зазначити, що в сьогоднішні дні Україна представлена на світовій арені як другорядна країна з низьким життєвим рівнем громадян, що не складає конкуренції провідним державам у жодній галузі й придатна лише на роль споживача низькосортної продукції та поставника напівоброблених сировинних товарів чорних металів та деяких видів хімічної продукції.
Економіка нашої держави у стані розбудови ринкових відносин. На нашу думку нині українська економіка першочергово потребує державної допомоги у галузі технологічного розвитку.
Якщо звернутися до політики розвинутих країн світу в інноваційно – інвестиційній сфері, можна зробити висновок, що уряди цих країн застосовують методи прямого і непрямого стимулювання [22]. До прямих методів належать :
- бюджетне фінансування чи надання кредитів на пільгових умовах підприємствам чи організаціям, що здійснюють наукові розробки та готують кваліфіковані кадри;
- безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;
- створення наукової та обслуговуючої інфраструктури у регіонах де концентрується науково – дослідна діяльність;
- реалізація цільових програм спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу;
- державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, які забезпечують початковий попит на нововведення , а потім широко застосовуються в економіці країни;
- створення інноваційних зон зі спеціальним режимом інноваційно – інвестиційної діяльності.
До не прямих відносяться:
- податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;
- різноманітні пільги для суб’єктів економічної діяльності, які спеціалізуються на науково – технічних напрямах;
- законодавчі норми які стимулюють науково – дослідну активність.
Також можна визначити дві узагальнюючі моделі регулювання ринку - західна (американська), вона засновується на необхідності втручання держави тоді, коли виявляються невдачі ринкового механізму; японська – вона спирається на історичну традицію орієнтовану на превентивні заходи, що компенсують недосконалість ринкових взаємовідносин навіть у випадку достатньо нормального функціонування ринкового механізму [23].
Україна обрала лібералістичну спрямованість, тобто переваги віддані державній підтримці сфер спільного користування. З огляду на минуле Україна обрала найгіршу для себе модель, адже держава усунулася від впливу на економіку та науково - технічний розвиток. Проте саме і галузі підлягають приватизації. Навіть в країнах де держава найменше втручається в економіку (США, Великобританія), інновації не залишаються без урядової підтримки. Американська модель економічної політики відрізняється значною автономією підприємства. На відміну від США, де акцент робиться на створенні сприятливих умов для ведення бізнесу взагалі, що зумовлює рівні умови для впровадження інноваційних продуктів у всі галузі народного господарства, у Японії та Франції уряд визначає пріоритетні напрями інноваційно – технологічного розвитку, яким надається суттєва фінансова підтримка. Японська модель передбачає свідоме надання пріоритету для обраних напрямків і акцент робиться на конкретні технології [24]. Інакше кажучи, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і надалі стимулюється їх розвиток, щоб потім переводити на нові технології все виробництво.
Таким чином, обираючи той чи інший варіант, слід враховувати, що у зазначених країнах існує могутній і платоспроможний внутрішній ринок, тоді як у нашій державі саме високотехнологічні продукти, внаслідок обмеженості внутрішнього попиту, могли б отримати збут за кордон.
Кожна країна має унікальне поєднання менталітету власного населення, природно – географічних умов, наявної матеріально – технічної бази та інших чинників, які є підґрунтям її економічного життя і тому Україна вимушена розробляти свою особливу стратегію утримання на гребні науково – технічного прогресу, підґрунтям якої має стати виважена державна підтримка наукоємних , інноваційних виробництв та технологій. Тому, в умовах України більш підходить японська модель цільової державної підтримки певних науково – технологічних напрямків.