Щодо державних цільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окремі етапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету.
Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається на затвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.
Галузеві програми розвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляються прогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки і поставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.
Міністерство аграрної політики, зокрема, здійснює макроеко-номічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції.
Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.
Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи – по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони диференціювались по цінових зонах.
Зональна ціна встановлювалась на основі даних про середню багаторічну собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити запланові темпи розширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав приблизно 45-50%.
В 1970 році джерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.
Зональні ціни забезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протиріччя інтересам переважного розвитку виробництва там, де для цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.
Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.
В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва того чи іншого виду сільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку - закупівлю його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.
Якщо об’єм закупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким чином держава контролює обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, не допускає криз надвиробництва. При цьому зберігається ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.
В 1991 році частка державних субсидій (безпосередні виплати, підтримання твердих цін і надання дешевих кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку 49%, США - 30%, Канаді - 45%, Швеції - 59%, Японії - 66%, Фінляндії - 71%, Норвегії - 77% та Швейцарії - 80%.
Аналогічно регулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах, сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.
В останній час в зв’язку з необхідністю підвищити конкурентоздатність сільськогосподарської продукції США адміністрація обмежує дотації для фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.
Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.) передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, а також створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловому комплексі.
“Зелені плани” - форма державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.
Основна мета “зелених планів” - стимулювання підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, науково-технічного прогресу і концентрації виробництва, підвищення конкурентоздатності великих господарств, покращення аграрної структури. Соціальна мета “зелених планів” - досягнення паритету, тобто рівності доходів, соціальних та інших привілеїв для зайнятих в сільському господарстві та інших галузях економіки.
Вони - засіб індустріально-економічної перебудови сільського господарства. Вони включають законодавчі акти окремих країн, які визначають умови, норми і характер державного втручання в сільське господарство, а також довгострокові плани його розвитку.
“Основний сільськогосподарський закон” ФРН передбачає:
1. поліпшення аграрної структури: проведення комплексу державних заходів по модернізації сільського господарства і якісному перетворенню його продуктивних сил (укрупнення господарств, ліквідація їх роздробленості та ін.);
2. переселення у міста тих селян, які припиняють свою участь в сільськогосподарському виробництві;
3. скорочення безробіття і неповної зайнятості в сільській місцевості шляхом створення тут промислових підприємств;
4. допомога рентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і картоплю;