Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст. (стр. 2 из 3)

Мінімізація державного проникнення в економіку, з нашої точки зору, була закладена й зумовлена попередніми етапами в розвитку національного капіталізму, який досяг високих рівнів більш-менш самостійно, на основі ідей економічного лібералізму, без стимулюючої підтримки держави. У вітчизняній та зарубіжній літературі цей факт широко визнається. Так, наприклад, С. Мочерний зазначає, що за доби становлення капіталізму одержавлення економіки не набрало характеру закону і державна власність не дістала масштабного поширення. А сам економічний лібералізм, як слушно підкреслює Айла Еспіно, підтримує лише таке державне втручання, яке має бути мінімальним. Тому було би правильніше роль державної власності для цієї групи країн і для даного етапу їх розвитку визначити як таку, що підтримує і врівноважує вже досягнутий високий рівень зрілості економічних та ринкових структур суспільства. Її мінімізуючий вплив дістає прояв, насамперед, у виробництві суспільних благ і регулюванні діяльності природних монополій.

Очевидно, що в рамках першої моделі розвитку державної власності перебуває І економіка США, хоча там державна власність, як відомо, не вельми поширена. Державне регулювання виявилося досить результативним для розв'язання проблем і коригування функціонування американського капіталізму. "У Сполучених Штатах важливими сферами діяльності держави стали промислова політика та регулювання ринків". Ще конкретніше з цього приводу висловлюється американський економіст Ю. Ригін: "Цілком природно, що в капіталістичних країнах ці галузі (соціальна та базова економічна інфраструктури. - О. К.) є, у першу чергу, об'єктами або ж прямої націоналізації, або ж активного державного регулювання, як, наприклад, у США".

Активне проникнення американської держави в економічну систему суспільства за допомогою регулюючих заходів відзначається і в багатьох інших дослідженнях. С. Аргедас взагалі вважає, що спроби змалювати слабкість державного інтервенціонізму в американській економіці є, скоріше за все, самообманом, міфом американської ментальності. Але навіть і малозначна присутність державної власності в американській економіці при сильному акценті на регулюючий потенціал держави викликає критику з боку представників неоліберальних концепцій; за їхніми словами, "незважаючи на те, що у Сполучених Штатах не було прийнято економіку централізованого планування, розширення ролі держави в економіці зайшло надто далеко за останні 50 років".

Оскільки визначити оптимальні розміри державного втручання в економіку складно, оцінки впливу ринкових та державних регуляторів на розвиток національних економік взагалі і в рамках першої моделі зокрема дуже розрізняються. Так, наприклад, коли Фрідмени твердять, що економіка Західної Німеччини стала однією з найсильніших в Європі завдяки диву, яке звершила вільна ринкова система, то Гонсалес Наварро, навпаки, вважає, що у ФРН було реалізовано змішану економічну модель за сильної участі держави. Реалії розвитку західнонімецької економіки такі, підкреслює він, що батьки економічних реформ "не прийняли правила гри ортодоксальної ринкової економіки, згідно з якою тільки попит і пропозиція визначають ціни". Як бачимо, навіть у відношенні до однієї і тієї самої країни використовуються протилежні оцінки значущості ринку та держави для її економіки.

Друга модель функціонування державної власності поширилася у великій групі країн з відсталими економічними структурами та слаборозвинутими ринковими інститутами. Через те що національні господарства в минулому столітті продемонстрували різні рівні в розвитку продуктивних сил і забезпеченні соціального прогресу, державне втручання в економіку й усталення державної власності набрали певної своєрідності в країнах, за якими міцно утвердилося визначення "такі, що розвиваються". Там, як відомо, капіталістичні структури формувалися із значним відставанням від країн, котрі лідирують у системі капіталістичного господарства. Національні економіки були слабкі, неспроможні в історично короткі строки примножити продуктивні сили і створити ринкові структури, відповідні західноєвропейським та північноамериканським стандартам.

Основне завдання використання державної власності полягало в тому, щоб подолати елементи відставання і запізнення в соціально-економічному розвитку, компенсувати слабкість національних ринкових структур, які в країнах першої моделі виступили головною рушійною силою поступального руху економічної системи суспільства. У країнах так званого периферійного капіталізму державну власність було активно застосовано для підтримки та прискорення формування виробничих відносин сучасного капіталізму. Один і той самий інструмент - державну власність - було використано для розв'язання протилежних за своїм сенсом завдань. Коли в першій моделі політика держави полягала, як показано вище, у коригуванні досить зрілих форм ринкового господарства, то в другій моделі її скеровано на форсоване досягнення розвинутих форм капіталізму, завдяки чому вона і заслуговує визначень "стимулююча", "проринкова".

Взаємозв'язок між розширенням економічної діяльності держави і якісною та кількісною слабкістю національного приватного сектора - це основна причина перетворення держави на великого власника, яка відзначається в багатьох дослідженнях. Браво Салазар, наприклад, пише, що "існує кореляція між відсталим капіталізмом і поширенням урядових структур у вигляді централізованих державних підприємств та організацій". Інакше кажучи, масштаби проникнення держави в господарську систему суспільства і поширення державної власності зумовлені рівнем економічного відставання та запізнення в розвитку національного капіталізму, отже, в рамках другої моделі вони можуть і повинні бути дещо більшими, ніж у першій. Саме з допомогою державної власності в багатьох країнах були реалізовані масштабні загальнонаціональні соціальні та економічні проекти. Особливе місце серед них посідає індустріалізація. Для країн із запізнілим промисловим розвитком "індустріалізація - це найбільш загальне пояснення необхідності державної власності або державного втручання". Борха підкреслює, що завдяки державним підприємствам вдалося здійснити новітню індустріалізацію в Південній Кореї, Мексиці та інших країнах. Аналогічні ідеї висловлюють інші дослідники. Якщо в першій моделі державна власність для таких цілей використовувалася вкрай обмежено, то у другій вона стала головною підоймою зміни галузевої структури національних економік і перетворення більшості з них в індустріально-аграрні. Функції держави і державної власності в рамках другої моделі більш розширені, а проникнення держави в економіку виявилося більш глибоким, ніж в інших країнах.

У багатьох країнах, що розвиваються, на службу державному інтервенціонізму і політиці індустріалізації було поставлено спеціально створені державні фінансово-кредитні установи (банки та фонди розвитку), про що свідчать дані табл. 2. У фінансових системах азіатських країн державні банківські інститути займають дуже важливі позиції; так, у середині 90-х років у Південній Кореї на їхню частку припадало 20,9% всіх активів, на Філіппінах - 16,0%, в Індонезії - 39,1%, в Таїланді - 12,6% і т.д.

Звідси випливає і різниця в переважних напрямах використання інвестицій в умовах першої та другої моделей розвитку державної власності: за висновком Світового банку, високорозвинуті країни витрачають значну частину коштів (у процентному відношенні до загальних витрат і до ВВП) на субвенції і трансферти, призначені головним чином для охорони здоров'я та для соціального забезпечення, а країни, що розвиваються, виділяють більшу частину витрат на інвестиції у виробництво. Ця тенденція підтверджується також іншими дослідженнями.

Така структура державних витрат дала змогу багатьом країнам, що розвиваються, забезпечити високі темпи економічного зростання і здійснити стрибок у розвитку продуктивних сил за історично короткі строки. Тому є непереконливими аргументи Лопеса, котрий заперечує лінійну залежність між державними витратами й економічним зростанням: "Порівняльний аналіз для передових країн не демонструє якусь статистичну кореляцію між ритмом зростання національного виробництва і питомою вагою державних витрат у попиті". Проте не можна ігнорувати той факт, що переважно інвестиційний характер державних витрат у рамках другої моделі справляв більший вплив на економічний розвиток нації, ніж їхня соціальна спрямованість у рамках першої моделі, бо інвестиції завжди виступають безпосереднім стимулом економіки.

Третю модель використання державної власності було реалізовано в невеликій групі країн, де вона прислужилася для прискорення соціально-економічного розвитку суспільства та подолання відсталості (що є близьким до другої моделі), але набула антиринкової спрямованості. Дана модель пов'язана з витісненням ринкових структур господарювання, з поступовим перетворенням державної власності в панівну або навіть єдину силу. Її можна розглядати як окремий випадок існування другої моделі, але з дещо іншим ідеологічним обґрунтуванням та оформленням функцій, а тому, з певною умовністю, визначити як стимулюючу, але антиринкову модель розвитку державної власності. Найтиповішим прикладом її здійснення стали колишні соціалістичні країни і країни так званої соціалістичної орієнтації.

Зовсім не випадковою є подібність між другою і третьою моделями: вони дістали своє застосування в умовах відсталості й слабкості національного капіталізму, компенсуючи те, що не встигла або не спромоглася зробити система приватнокапіталістичного господарства з тих чи інших причин. І в тому, і в другому випадку спонтанний, сповільнений і залежний розвиток здобуває завдяки державній власності певний імпульс для забезпечення більш динамічної трансформації всіх структур та інститутів економічної системи.