Індустріалізація стала найважливішою рисою втілення другої і третьої моделей, хоча вони базуються на різних соціально-економічних доктринах. Ця обставина говорить про те, що державна власність має високі можливості для подолання недосконалості приватної власності і "розшивання" найвужчих місць у системі національного господарства. Тому багато дослідників, навіть ті з них, хто критично ставиться до соціалістичної теорії державної власності, прагнуть об'єктивно оцінити її можливості в перетворенні відсталих продуктивних сил суспільства. Так, наприклад, Далтон пише, що "державна власність зробила Радянський Союз такою самою індустріальною державою, як Великобританія, США, Франція і Німеччина". Лабіні також відзначає, що, завдяки зосередженню в руках держави величезних економічних ресурсів, особливо на першій стадії, багатьом колишнім соціалістичним країнам удалося сформувати базову інфраструктуру і створити великі виробничі комплекси, подібні до тих, що існують у країнах з ринковою економікою. У деяких працях розглядається як безперечне досягнення соціалістичних країн розподіл доходу на користь різних соціальних груп, але при цьому підкреслюється, що всезагальне одержавлення економіки та централізоване планування не є найвищою формою її розвитку.
Змога державної власності розв'язувати деякі соціально-економічні суперечності й перетворювати відсталі структури національного господарства зумовлена рядом притаманних їй переваг. Одна з них полягає у здатності держави концентрувати в загальнонаціональному масштабі величезні ресурси, необхідні для реалізації тих чи інших проектів, і направляти їх в економіку, обминаючи ринкові способи нагромадження капіталу, розподілу між галузями, спорудження виробничих об'єктів тощо. Ця здатність була активно використана в країнах другої, а надто - третьої моделі, де держава встановила контроль над переважною частиною економічних ресурсів і вивела їх з-під егіди приватного капіталу та ринку, прагнучи в такий спосіб вирішити проблеми відсталості й запізнення в розвитку національної економіки. Фактично держава скористалась об'єктивною тенденцією до концентрації та централізації виробництва й капіталу (яка чітко проявилася у високорозвинутих країнах), але перенесла її на іншу економічну основу - державну власність. Дуже значущим у даному плані є порівняння двох супердержав: коли в Сполучених Штатах концентрація продуктивних сил відбувалася всередині кожного з виробничих секторів, що дало змогу розв'язувати різного роду проблеми, не порушуючи принципів приватнокапіталістичного підприємництва, то в Радянському Союзі практично весь економічний комплекс перейшов до рук держави, управлявся нею, але при цьому вдавалося врегульовувати проблеми, які стояли перед національною економікою. Тобто державна власність, незалежно від проринкової чи анти-ринкової орієнтації, створює дійсні передумови для подолання обмежень у функціонуванні господарської системи суспільства, які виникли або дістались їй у спадок від попередніх етапів.
На базі третьої моделі розвитку держвласності було здійснено спробу взагалі усунути приватнокапіталістичні основи. Як відомо, ставилося завдання в перспективі виключити ринок з економічного ладу суспільства, тому дана модель набрала явної анти-ринкової спрямованості. Проте найуразливішою ланкою соціалістичного варіанта розвитку державної власності було те, що вона дістала масштабне поширення не в найбільш високорозвинутих країнах капіталізму, як це мало би статися відповідно до постулатів соціалістичної теорії, а в країнах із середньорозвинутими і навіть відсталими капіталістичними відносинами.
В умовах третьої моделі встановлення режиму державної власності вийшло за межі економічної доцільності, будучи поширеним на ті сфери національної економіки, функціонування яких забезпечувалося досить ефективно на базі приватної власності. Пропорція між цими двома інститутами була порушена, що викликало спробу виключно на базі державної власності розв'язувати всі соціально-економічні проблеми. Проте логіка і навіть, можна твердити, закономірність поступального руху державної власності полягає в тому, що вона, реалізувавши свій високий стимулюючий і перетворюючий потенціал, рано чи пізно сама опиняється у смузі кризи і виразно демонструє свою недосконалість. Відбувається повернення до ринку, для якого вже є підготовлена і сформована матеріально-технічна база, що переходить до рук приватного капіталу. У цьому сенсі державна власність у XX ст. стала не фактором знищення ринково-капіталістичних механізмів в економічному ладі, - таким був задум стосовно до третьої моделі, – а навпаки, фактором їх поширення та утвердження там, де вони були слабкі й відсталі.
Державна власність фактично пройшла шлях високоорганізованих господарських систем і зрілих ринкових структур, тільки в дещо іншій послідовності. В одному випадку вона стала наслідком ускладнення функціонування високорозвинутого ринкового господарства, у другому - передумовою для переходу до більш досконалих економічних структур. На цьому цикл розвитку державної власності у XX ст. завершується, і його відновлення в майбутньому зумовлять нові особливості та колізії економічних процесів.
Події і трансформації, що відбулися наприкінці минулого століття, дають науці змогу інакше підійти до проблематики державної власності, виробити більш цілісний погляд на її природу. Державна власність не є феномен суто капіталістичної чи соціалістичної будови суспільства, атрибут відсталості чи прогресу. Вона являє собою певну форму існування продуктивних сил суспільства, що може врегулювати проблеми як високоорганізованої, так і слаборозвинутої економічної структури суспільства. Недосконалість приватної власності компенсується певною мірою перевагами державної власності, і навпаки. Коли приватна власність забезпечує дію "невидимої руки" ринку, то державна власність дає змогу проявитися реальним підоймам економічного механізму суспільства.
Відносно невеликі розміри державної власності в країнах-лідерах (перша модель) пояснюються ширшим застосуванням державного регулювання, а також високим рівнем зрілості ринкових структур. Масштабне поширення державної власності в країнах так званого периферійного капіталізму (друга модель) і колишніх країн соціалістичного блоку (третя модель) є результатом слабкості й відсталості їхніх національних господарств, нерозвинутості ринкових механізмів. Звідси випливає, що державна власність - результат не стільки "перезрілості" ринкових структур суспільства, скільки їх відсталості. Є принципово важливим, що державна власність, виконуючи роль стимулу щодо розвитку продуктивних сил, спромоглася наблизити національні економіки багатьох країн другої та третьої моделей, навіть всупереч їхній ідеологічній скерованості, до промислового центру сучасного світу.
В умовах третьої моделі антиринкова стратегія розвитку державної власності замінювалася проринковою поступово, в міру вичерпання можливостей; ця заміна мала на меті два завдання - стале економічне зростання і розв'язання соціальних проблем. Тут ринкові відносини були приведені у відповідність з уже сформованою за допомогою державної власності і досить розвинутою економічною базою. Якщо шляхом приватизації в рамках другої моделі було лише розширено сферу функціонування ринку, бо ринкова система господарства в ній не була витіснена повністю, то в рамках третьої моделі приватизація відіграла вирішальну роль у поверненні до ринку, але на вже новій виробничій основі. Труднощі і суперечності, притаманні державній власності, не повинні слугувати аргументом для відмови від використання її величезних потенціальних можливостей у регулюванні розвитку національної економіки, незалежно від моделі.