Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно зі США у кожній з них поєднувались ще й зі своїми особливостями економіки.
Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі з 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постіно мав позитивні показники. Особливо успішними були 50-60 роки ХХ ст.., коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії зріс у чотири рази, Франції – більше ніж у два рази, Великобританії – майже вдвічі. Цьому сприяли не лише план Маршала, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, передумова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.
Тема №9. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.
План.
1. Етапи процесу економічного розвитку. [ 44, 49]
Соціальне ринкове господарство – не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині.
Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.
На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанських рецептів економічної політики, плану Маршала і Бреттон-Вудська система золото доларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі.
50-6—ті роки на Заході – це період потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п’ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німечині і Японії, які досягли 7-12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива.
Згодом цей термін застосовується і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.
Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу – США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах – склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування – підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.
Найважливіша риса цієї системи – доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75-90%) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя.
Однак двадцятилітнє процвітання змінилось на початку 70—х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, куль насолод тощо.
На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. ІІ подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східної Азії і Латинській Америці.
Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбувалося об’єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.
Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період – трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується.
Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, яка незабаром поширилась на окремі держави Латинської Америки(Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному перебороли. Проте поки що рано робити остаточні висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму ,що наближується.
Відкритим залишається також питання про зовнішні наслідки аргентинської кризи 2002 р. Вона, напевно, позначиться на сусідах Аргентини, яка була майже фінансовим центром Латинської Америки. Падіння економіки країни не може не погіршити репутацію регіону в цілому. Крім того, воно впливає на транснаціональні компанії (ТНК), більшість яких так чи інакше представлені на аргентинському ринку.
Розвиток технологій, винахід комп’ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін.. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку ХХ ст. стали фармацевтика, зв'язок(передача інформації), програмування, кіно бізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін..) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.
Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третиний сектор – сферу послуг (у слаборозвинутих – менш ніж 15, у середньо розвинутих – 25-35%). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.
Світова економіка в післявоєнний період мала свої особливості і пройшла два етапи розвитку:
1. від закінчення війни до початку 80-х років;
2. від 80-х років до сучасності.
Перший період характерний виходом після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвитком ідеології суспільства загального добробуту. Нині вважається, що цей етап необхідний для того, щоб та чи інша країна в майбутньому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.
Для післявоєнного періоду стало характерним створення нових міжнародних інститутів і органів, які регулювали різні аспекти розвитку світової системи, поетапне формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах.
Перші намагання світового економічного регулювання почалися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало американській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціонального впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країн, було ухвалено рішення про заснування для забезпечення дієздатності нової валютної системи Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Не вступив у ці організації Радянський Союз, хоча делегація СРСР взяла участь у роботі конференції.
Конференція затвердила систему золотого валютного стандарту, закріпила за доларом роль світової конвертованої валюти, а його золотий вміст визначала в такій пропорції:
1 тройська унція дорівнює 35 дол. Долар став розрахунковою і резервною грошовою одиницею.
Тема №10. Господарство українських земель у період від найдавніших часів до Y ст..н.е.
План.
1. Сутність і причини розвитку господарства українських земель. [32 ]
2. Групи факторів, що впливають на характер і спрямованість змін. [10, 18, 32]
3.Основні підходи до економічних перетворень (структурні, технологічні, соціальні). [32 ]
4. Основні стадії й етапи економічного розвитку. [ 44]
В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, сформувалися основні соціальні інститути:
- приватна й колективна власність;
- родина (патріархального типу);
- система родового ладу;
- громада («азіатського» тиру;
- релігія (переважно політеїстична);
- право (базоване на звичаях – традиційне);
- держава (військова демократія, деспотія, теократія).
В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е сформувався й повсюди панував так званий традиційний спосіб виробництва. Для нього характерне децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але рішення ці приймали відповідно до досить жорстких зовнішніх, продиктованих традицією моделей.
Виробництво, як правило, має переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь – сільське господарство, в основному землеробство, де зайнято від 75 до (% % працездатного населення.