Галузева форма організації виробництва, управління й збуту ліквідували всі умови для функціонування як внутрішньогалузевої, так і міжгалузевої конкуренції. Нарешті, в той період сама держава стала абсолютним монополістом, оскільки зосередила в своїх руках майже всі засоби виробництва, монополізувала всі сфери економічного життя: виробництво, планування, розподіл, збут, ціноутворення, оплату праці. Досить сказати, що 76% національного доходу, 42% державних капітальних вкладень знаходиться в руках держави. У результаті сформувалася державно – монополістична економічна система особливого типу – тоталітарна, яка цілком виключала ринкову конкуренцію. В останні роки з’явився регіональний монополізм у вигляді заборони підприємствам і комерційним організаціям вивозити товари й надавати послуги за межами своєї території.
На фоні основних завдань, які ставить перед собою суспільство, дедалі актуальнішою стає проблема реформування природних монополій у контексті їх ринкової адаптації. Значення діяльності природних монополій та важливість її державного регулювання зумовлені вагомістю і місцем таких структур у соціально – економічному розвитку країни.
Як правило, природні монополії функціонують у галузях електроенергетики, нафтогазового комплексу, залізничного транспорту, житлово – комунального господарства, та зв’язку. Об’єктивною основою для монополізації цих сфер підприємництва є значна економія на масштабах виробництва. Позитивний ефект від масштабу зумовлений особливостями виробничої технології, що характеризується замкнутим виробничим циклом, який базується на єдиному технологічному середовищі, та наявністю цілісної системи протягнутих у просторі мереж, для яких необхідним управляння з єдиного центру в реальному масштабі часу. За таких обставин витрати в розрахунку на одиницю продукції знижується одночасно із зростанням обсягу пропозиції.
Іншою особливістю природних монополій є низька властивість попиту, оскільки попит на їх продукцію майже не залежить від змін цін на неї. Це зумовлене тим, що продукція таких структур задовольняє першочергові потреби промислових споживачів і житлового сектора. Для цього варто додати також високі бар’єри входу на відповідний товарний ринок і виходу з нього: обсяг інвестицій, необхідний для створення альтернативного об’єкта; тривалий період їх окупності;надто висока міра економічного, технічного та політичного ризиків; тривалий період амортизації основного капіталу; вагомий вплив на навколишнє середовище; висока специфічність матеріальних активів та їх вузька спеціалізація; тощо.
Сукупна дія цих факторів визначає ефективність локалізації виробництва продукції у єдиного виробника і практично виключає можливість запровадження конкурентних відносин між суб’єктами господарювання. Проте – всупереч логіці аналізу досконало конкурентної рівноваги, яка вважається взірцем економічної ефективності, - з огляду на існування позитивного ефекту від масштабу на всіх рівнях випуску продукції, на ринках природних монополій забезпечується нижчий рівень цін порівняно з тим, який може бути встановлений за наявності конкуренції.
Однак, як підтверджують теоретичний аналіз і практичний досвід, діяльність природних монополій не тільки забезпечує суспільні вимоги, але й нерідко призводить до виникнення соціальних витрат. Це пов’язано з тим, що суб’єкти економіки поводяться раціонально лише тоді, коли функціонують у конкурентному середовищі, відчувають постійний тиск з боку суперників. в іншому випадку на певному етапі розвитку вони починають зловживати своїм статусом, порушуючи при цьому права й законні інтереси контрагентів. Тому не виключено, що ціна, яку суспільству доводиться платити за функціонування природних монопольних утворень в економіці, може виявитися надто високою. Особливої гостроти це питання набуває в умовах трансформування господарського механізму в Україні.
З метою нейтралізації можливої «агресивності» компаній, які господарюють на ринках природних монополій, доцільно застосувати спеціальні засоби регулювання та реформування їх діяльності, а також управління ними. З огляду на те, що баланс інтересів виробників і споживачів на ринках природних монополій не може мути встановлений «невидимою рукою» в процесі конкуренції, необхідним є пряме втручання держави з метою зниження втрат суспільства від монопольної влади. Однак, на мою думку, держаний вплив на природних монополістів повинен обмежуватися певними рамками. З одного боку, робота щодо регулювання функціонування природних монополій, у першу чергу, має бути спрямована на захист інтересів споживачів товарів і послуг, на недопущення зловживань з боку суб’єктів природних монополій економічною владою на відповідних ринках, а з іншого – регулювання діяльності цих компаній покликане створити основу для їх ефективного функціонування та розвитку шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих витрат підприємств і адекватного інвестування у розвиток виробництва.
Посилаючись на зазначені аргументи та враховуючи виняткову важливість діяльності суб’єктів природних монополій народногосподарському відтворювальному процесі, багато науковців і політиків вважають, що ці підприємства повинні залишатися у державний власності. Я не погоджуюся з такою точкою зору, оскільки, по-перше, зміна форми власності не може призвести до втрати об’єктивних рис природної монополії (у її галузях і на далі функціонуватиме єдина компанія, яка забезпечуватиме позитивний ефект від масштабу), а по-друге, ніякі, навіть найефективніші директивні методи державного впливу на природних монополістів проблем не розв’яжуть, якщо не супроводжуватимуться іншими позитивними зрушеннями в цьому плані.
За моїми переконаннями і за даними сватового досвіду, необхідними елементами процесу реформування природних монопольних структур є
створення сприятливого режиму для функціонування та розвитку компаній, а також стимулювання модернізації виробництва з метою підвищення якості обслуговування споживачів і зниження собівартості продукції. У цьому контексті вагома роль належить реалізації комплексу заходів щодо запровадження принципів комерційної експлуатації об’єктів природних монополій на основі їх роздержавлення та часткової приватизації, що сприятиме створення сприятливих умов для активізації інвестиційних процесів.
Економічна теорія та світова практика пропонують широкий діапазон рішень щодо видів і форм власності на об’єкти виробничої інфраструктури (якими, здебільшого, є об’єкти природних монополій), у якому можна виділити 4 основних підходи.
Варіант А. державна власність і експлуатація об’єктів природних монополій державними підприємством та відомством.
Варіант Б. Державна власність і контракт на експлуатацію об’єктів природних монополій приватними сектором.
Варіант В. приватна власність і експлуатація об’єктів природних монополій, у багатьох випадках при інтенсивному державному регулюванні.
Варіант Г. Організація послуг місцевими органами влади і користувачами (муніципальна власність).
Такі варіанти відображають найімовірніші способи розподілу власності, фінансування й відповідальності за експлуатацію і технічне обслуговування об’єктів природних монополій, а також розподілу ризику між фінансовими і приватним секторами. Вибір того чи іншого способу в різних країнах визначається економічними, інституціональними та соціальними характеристиками їх розвитку.
Заслуговує на увагу той факт, що у світовій практиці традиційна державно форма власності на об’єкти природних монополій поступово втрачає своє пріоритетність. Сьогодні зростає кількість компаній, які функціонують на основі змішаної форми власності або експлуатуються приватними фірмами. у більшості випадків такі підприємства домінують у сферах зв’язку, електроенергетики та газопостачання.
Щодо України, то дефіцит інвестиційного капіталу та оборотних коштів у сфері діяльності природних монополій, у поєднанні з бажанням підвищити результативність їх фінансово-господарської діяльності, змушує і нашу країну звернутися на ринки приватного капіталу у прагненні залучити його кошти до цих сфер підприємництва - тим більше, що це узгоджується з світовою тенденцією до приватизації та регулювання окремих під секторів відповідних галузей.
Основною причиною, що зумовлює необхідність трансформування відносин власності у сфері діяльності природних монополій в Україні, є неефективність підприємств державного сектора, які довів свою неспроможність раціонально інвестувати і керувати. Це пояснюється тим, що для переважної більшості підприємств державного сектора є властивим певний системі дефект, який не залежить ні від якості чинного законодавства, ні від адміністрації. Це так звані «м’які бюджетні обмеження» поведінки державних підприємств. На думку угорського економіста Я. Корнаі, вони полягають в такому.
По-перше, акції цих компаній не випускаються на фондовий ринок, через що практично не можливо оцінити їх реальну вартість у котируваннях. Приватні інвестори з відомих причин не заінтересовані інвестувати державне виробництво.
По-друге, на противагу приватній власності, державна знижує стимули у суб’єктів господарювання (а тим більше – у монополіста) до розширеного відтворення, динамічного розвитку, мінімізації затрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів тощо.
По – третє, керівництво таких фірм змушене покладатися на рішення урядових чиновників з привод обсягів виробництва та реалізації продукції, а також рівня цін на неї. керівники підприємств призначаються урядом і тому орієнтуються не на попит споживачів, а на ієрархію влади.
Крім того, на мою думку, є ще одна причина на користь приватизації об’єктів природних монополій. у постсоціалістичних країнах (і в тому числі – в Україні) досі поширеною є практика надання безвідплатної державної підтримки підприємствам державного сектора у формі субсидій, субвенцій, безпроцентних або низькопроцентних кредитів, кредитів під державні гарантії тощо. Такий «споживацький підхід» не завжди виявляється під силу навіть для країн з розвинутою ринковою економікою. Приватизація передбачає доступ до відносно дешевого фінансування за рахунок коштів нових власників завдяки емісії акцій. З цієї причини наприкінці 70 років у США і Великобританії, а на початку 80 р. – у Японії неефективні державні підприємства (залізницю, електроенергетику, підприємства газової промисловості) було приватизовано. Як результат, уряди цих країн одержали значні кошти для покриття видатків державного бюджету, істотно зросли ефективність та інвестиційна привабливість підприємств, скоротився розмір державних субсидій.