Прибуток не є кінцевим результатом діяльності російських фірм. Лише 20 % з них (паливні і оборонні фірми не враховувалися) конкурентні на світовому ринку. 30 % реалізують продукцію всередині країни лише поки ринок захищений від імпорту, а майже 50 % впродовж тривалого часу нерентабельні. В нормальній ринковій економіці такі фірми не можуть існувати, у нас же їх директори роз'їжджають на „мерседесах". Їх реальні фінансові потоки приховані в розрахунках з підставними, в тому числі закордонними, структурами і не мають нічого спільного з офіційними звітами. До 40 % виробляє тіньова економіка, 20 млрд. дол. щорічно вивозиться за кордон.
Реальна конкуренція в більшості галузей відсутня. Банки не виконують свою головну функцію - перетворення збережень (їх частка в Росії не нижча, ніж в розвинутих країнах) в інвестиції, їх перерозподіл в найбільш ефективні галузі, організацію лізингу (за кордоном в цій формі реалізується до 1/3 інвестицій), управління активами і венчурне фінансування (основу інноваційної активності). Ринкова капіталізація усіх російських компаній, а їм належить 13 % запасів нафти та приблизно 30 % газу тощо, менше, ніж в одній фінській компанії Nokia.
Не досягнутий для ринкової економіки реальний взаємозв'язок цін і оплати праці. Мінімальна зарплата в 2002 р. становила 300 руб. при прожитковому мінімумі 1500 руб. Частка зарплати в російському ВВП вдвічі нижча, ніж за кордоном. Оклад російського професора на порядок нижчий, ніж в країнах Балтії.
Чому навіть з урахуванням успіхів останніх років ВВП Росії і промислове виробництво в 2002 р. виявилися на 27-33 %, а в науко-ємних галузях на порядок нижче, ніж в 1990 р.? Тут зіграли роль і об'єктивні фактори. Більша частина військової продукції (Росія випускала більше танків, ніж всі інші країни світу) виявилася непотрібною. Ринкові реформи почалися одночасно з розпадом великої держави, держава не контролювала свої кордони і збирання податків. Однак головні причини, які відкинули Росію на узбіччя глобалізації, були ініційовані державою.
Ще в 1920-х pp. було узаконено „повне господарське ведення", яке дозволило на початку ринкових перетворень директорам держпідприємств продати найбільш цінні активи підставним „малим" і „кооперативним" фірмам, залишивши за державою зобов'язання виплачувати робітникам, які залишилися, заробітну плату. „Виборність" керівників, затіяна в кінці 1980-х pp., дозволила замінити багатьох принципових керівників псевдодемократами, які крали самі і не заважали це робити підлеглим. В тому ж руслі діяла небачена в світовій практиці здача в „оренду" з наступним викупом за балансовою вартістю (без урахування гіперінфляції) великих підприємств (так було знищене високорентабельне Балтійське пароплавство). Була ліквідована без усякої реальної заміни середня ланка управління - галузеві міністерства і главки, що підсилило хаос в економіці.
Естафета „перебудови" була продовжена в роки обвальної приватизації. Одночасна відміна монополії зовнішньої торгівлі дозволяла у співробітництві з владою скуповувати за мізерними цінами стратегічні запаси і продавати їх за валюту. Прибалтика стала найкрупнішим експортером металу і металобрухту. Так з'явилися російські олігархи. На відміну від Форда, Рокфеллера або Дюпона вони не створили ніяких нових виробництв. Але скупили задарма ваучери, які дісталися рядовим працівникам. Успішно провели реформи лише ті країни, які почали приватизацію з малого бізнесу, а великі заводи продавали лише стратегічним інвесторам.
Особливо слід^ відзначити указ Бориса Єльцина про свободу торгівлі алкоголем. Його частка в доходах бюджету скоротилася у 8 разів, а смертність від сурогатів в 2001 р. перевищила 35 тис. осіб -більше, ніж усі втрати в Афганістані і Чечні. Так були створені кримінальні капітали, до яких на службу перейшло багато працівників правоохоронних органів, які місяцями не отримували зарплату.
Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиції видатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни на нафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель - в 3,5 рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівки імперіалізму") і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утримання закордонних „друзів" [108].
3.4 Оцінка етапу виходу з кризи
Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвиток спочатку був пов'язаний з ефектом короткострокового від-новлювального зростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможність національної валюти знизилася в 4 рази, а ціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різке зростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійною силою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшення ціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші, куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази, машинобудування і хімічна індустрія - на 35 %, лісовий комплекс - більше ніж на 30 %. Значною мірою це було пов'язано з імпорто - заміщенням. Однак сьогодні роль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдяки тому, що курс долара після п'ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни в цілому за 4 роки підвищилися більше ніж вдвічі (в 1999 р. - на 37 %, в 2000 р. - на 20 %, в 2001 р. - на 19 % і в 2002 р. - на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою: раніше вона була у відношенні 1:2, а тепер - 1:1,25. Тому цей фактор уже практично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту. Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потім наступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. - на 16 %, тобто зростали втричі швидше виробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявилася неконкурентоспроможною.
Причина в тому, що в більшості галузей - легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні - випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основних виробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання не завантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старому обладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті після злету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зросло лише на 2 %, виробництво хімічних виробів після зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія, пов'язана із сприятливою світовою кон'юнктурою, мала позитивну динаміку і оновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча і зростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.
В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи виросли на 9 %, а попит на промислові товари масового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявилася неконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лише сприятлива світова кон'юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. - 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, що в Росії собівартість видобутку 1 т нафти в 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.
Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки, збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Таким чином, 60 % господарств не беруть участі в економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі він становить 7 [106].
Академік РАН Микола Петраков [109], вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй і буде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватні руки, не з'явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сфери великих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівлі овочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідор давно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила не ринкову, а псевдоринкову економіку.
На думку М. Петракова, джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:
1) повернення капіталів-утікачів (мова йде про 150-200 млрд. дол.);
2) залучення внутрішніх збережень населення - тільки в іноземній валюті громадяни зберігають приблизно 60 млрд. дол.;
3) помірна інфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активно використовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення („нових росіян"). На інфляції наша країна виростила „жирні" комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава для підйому національної економіки;
4) доходи від високих цін на нафту - джерело, безумовно, тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашення зовнішніх боргів.
На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна і лише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішних власників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, що провідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хто нею управляє.