Китай вийшов на перше місце в світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, бавовни, скла, бавовняних виробів. При збереженні нинішніх темпів розвитку він може зрівнятися із США за загальним обсягом ВВП уже 2020 р. або навіть трохи раніше. Зовнішньоторговий оборот Китаю в 2003 р. перевищив 400 млрд. дол., при цьому частка готових виробів в його експорті наблизилася до 80 % (в Росії - приблизно 25 %). Позитивне сальдо зовнішньоторгового балансу звичайно коливалось в розмірі 40-50 млрд. дол. на рік (а, наприклад, в торгівлі із США перевищило 100 млрд. дол.). Сукупні прямі іноземні інвестиції досягли 400 млрд. дол. Останнім часом їх щорічний приплив перевищував 50 млрд. дол. Все це супроводжувалося зростанням економічної потужності та збільшенням військового потенціалу, дипломатичного, політичного і іншого впливів.
Китай і В'єтнам виявилися єдиними соціалістичними країнами, які фактично обрали шлях конвергенції двох соціально-економічних систем: директивно-планової і ринкової. Поступовість процесу перетворень дає підґрунтя віднести китайський шлях до градуалістського типу реформи на відміну від „шокової терапії"", обраної багатьма іншими постсоціалістичними країнами [121].
У Китаї, як і в багатьох інших країнах, при пануванні планової системи уряд змушений був приймати стратегічні рішення, не орієнтовані на використання порівняльних переваг національної економіки, що призвели до цілого ряду деформації на ринках факторів виробництва і готової продукції. Такі деформації придушували економічні стимули, не дозволяли правильно розподіляти ресурси, вели до економічного застою. Тому багато компаній виявилися нежиттєздатними в умовах відкритого, вільного ринку.
Шокова терапія в даній ситуації могла спричинити за собою численні банкрутства, безробіття і соціально-політичну нестабільність. Намагаючись діяти розумно, китайський уряд, з одного боку, зняв обмеження з доступу до трудомістких галузей, з другого боку, створив умови для поступового вирішення проблеми підвищення життєздатності компаній у пріоритетних галузях економіки [124].
Головними особливостями трансформаційних процесів в економіці Китаю були: відмова від „шокової терапії"" і поступова вбудова в плановий механізм елементів ринку; повільні приватизація і лібералізація цін; експортно-орієнтований шлях розвитку, впровадження в життя ідеї „одна країна - дві економічні системи", головним чином, шляхом розбудови вільних економічних зон.
Як відомо, реформи в країнах пострадянського простору починалися з тотального руйнування попереднього планово-розпорядчого господарського механізму ще до створення базових ринкових інститутів. В СРСР це відбулося задовго до розпаду єдиної держави. В останній період її існування старий економічний механізм уже не функціонував. Створений же новий з самого початку був одно-системним ринковим. Властивих плановій системі інститутів уже просто не існувало, але якщо вони там і збереглися за інерцією, то не працювали. В Китаї плановий механізм зберігся і виконував належні йому функції. Залишився директивний план (хоча по все більш вузькому колу показників), ціни базових видів товарів контролювалися державою (але сфера регулювання поступово скорочувалася), кредитна система залишалася переважно державною. Сфера дії директивного розпорядчого механізму скорочувалася лише поступово, в міру зростання елементів ринкової економіки. Таким чином, зберігався дуалізм господарського механізму з поступовим заміщенням планового механізму ринковим.
В Китаї становлення приватного сектора відбувалося не стільки через приватизацію держпідприємств, як в пострадянських республіках, скільки через самостійне зростання, саморозвиток приватного сектора. Влада створювала сприятливі умови для його розвитку в бажаних галузях і регіонах. В той же час роздержавлення в основному обмежувалося невеликими підприємствами, а питання про приватизацію великих підприємств вперше серйозно виникло через два десятиріччя після початку реформ. Більш швидке зростання виробництва на приватних підприємствах призводило до падіння частки держсектора в економіці. В 2000 р. вона становила приблизно 35 % ВВП, в тому числі в промисловості приблизно 30 % (в 1990 р. -54,6, в 1995 р. - 34%). Особливістю відношень власності в Китаї є висока частка колективних недержавних підприємств, які повністю або частково належать трудовим колективам. Такі підприємства демонструють досить високу ефективність.
Для китайського керівництва було очевидним, що без широкого включення країни в світові господарські відносини не можна забезпечити швидке зростання економіки і підвищення її технічного рівня. Країна потребувала активного імпорту машин, обладнання, технологій, багатьох видів сировини і палива для забезпечення потреб швидкозростаючого народного господарства, а це було неможливим без відповідного розширення експорту. В своєму експортному наступі Китай використовував такі фактори, як дешева, працелюбна і дисциплінована робоча сила, кваліфікована організація експортного виробництва і збуту, допомога держави, широкий приплив іноземного капіталу, допомога китайської діаспори в реалізації товарів за кордоном, вибір адекватної експортної орієнтації.
Китай почав з експорту продукції легкої і харчової промисловості, поступово, відповідно до розвитку економіки, розширюючи номенклатуру експортних товарів, в якій з'явилася сталь, цемент, скло, іграшки, електропобутові товари тощо. Основою експорту з самого початку стали готові вироби, а не сировина і паливо, як в країнах СНД.
Пріоритет експорту став важливою складовою стратегії розвитку економіки Китаю з початку 1990-х pp. [122]. Для розвитку експорту держава використовує пільговий кредит, дотації, повернення митних зборів, винагороди тощо. У результаті в останні 20 років експорт збільшувався темпами, що перевищують темпи зростання ВВП. За статистичними даними, обсяги експорту Китаю збільшилися з 18,1 млрд. дол. в 1980 р. до 24,4 млрд. дол. в 1990 p., 249,2 млрд. дол. в 2000 р. і до 400 млрд. дол. в 2003 р. Частка китайських експортних товарів на світовому ринку зросла з 0,75% (1978 р.) до 5,1% (2002 p.). Серед світових експортерів Китай у 2002 р. зайняв п'яте місце. У 1978 р. він знаходився на 32 місці. Частка експорту в ВВП країни збільшилася з 20,3 % у 1997 р. до 26,6 % у 2002 р. Структура експорту теж змінилася. Зокрема, частка продукції високих технологій в експорті готової продукції зросла з 20,18 % у 1990 р. до 34 % у 2002 р.
Китаю вдалося добитися постійного значного сальдо зовнішньої торгівлі. За розмірами валютних резервів (більше 480 млрд. дол. на середину 2004 р., не рахуючи 118 млрд. дол. Гонконгу) країна вийшла на друге місце в світі після Японії. Це забезпечило покриття імпортних потреб і стабільність юаня. Зовнішня торгівля стала одним із локомотивів економічного розвитку.
Однак технічний рівень китайських експортних товарів був невисокий, великі витрати, невисокий обсяг доданої вартості. Продукція високої технології у світовому її виробництві займає лише 1 %. Низька ефективність експорту. В останні роки багато експортних товарів потрапили в дивне коло: чим більший обсяг експорту, тим менший прибуток. А експорт без високих прибутків - це допомога іншим. Умови торгівлі погіршуються. Значну частину експортного доходу забезпечує не прибуток, а повернення митних платежів, пільги місцевих урядів, інші пільги. Експортні ціни набагато нижчі внутрішніх цін, іноді навіть собівартості.
Тому все більше керівництво усвідомлює, що внутрішнє споживання й інвестиції для Китаю набагато важливіші, ніж експорт, якщо реально враховувати величезний внутрішній ринок. Спираючись на нього, можна звільнитися від існуючих розмірів залежності від експорту і світового ринку. Але, довгий час підкреслюючи пріоритетність експорту, в Китаї фактично не приділяли внутрішньому споживанню належної уваги.
Підвищена залежність від експорту загрожувала й економічній безпеці країни. У 2002 р. залежність китайської економіки від експорту досягла 50 % при середньому світовому її рівні 20 % і експортній залежності США і Японії не більше 15 %.
Ніде в світі вільні економічні зони (ВЕЗ) не зіграли такої важливої ролі в економічному розвитку, як в Китаї. Найбільше значення мали дві з них: одна - поряд з Шанхаєм, друга - навпроти Гонконгу. ВЕЗ виділялися як спеціальні регіони, де для економічної діяльності, в тому числі іноземного капіталу, створювалися особливі пільгові умови: податкові, валютні, зовнішньоторговельні тощо з метою створити ці райони центрами зростання і технологічного прогресу. ВЕЗ
Китаю перетворилися в локомотиви його економічного розвитку. Наприклад, за два десятиріччя існування Шанхайської ВЕЗ ВВП на душу її населення в 3-4 рази перевищив загальнокитайський рівень, досягнувши 12-15 тис. дол., що відповідає рівню середньорозвинутої капіталістичної країни. ВЕЗ Китаю стали центрами тяжіння іноземного капіталу, експортної індустрії і технічного прогресу. Вони також стали полігонами, де проходили випробування на практиці багато заходів по вдосконаленню ринкового механізму. Китайське керівництво всіляко намагалося, щоб імпульси, які виходили із ВЕЗ, розповсюджувалися на всю територію країни. Однак розрив у рівні розвитку узбережних і внутрішніх районів залишається поки що надмірно великим. Модернізація майже не торкнулася західних районів і лише частково захопила центральні і північні.
Як відомо, свобода ціноутворення є однією з головних ознак ринкової економіки. Майже всі постсоціалістичні країни намагалися пройти етап лібералізації цін якомога швидше. Китай проводив цю лібералізацію підкреслено повільно, всупереч всім ринковим канонам. Ще в 1990 р., через 12 років після початку реформ, свобода ціноутворення розповсюджувалася лише на половину роздрібного товарообігу (і ще меншу частину оптового), тверді державні ціни охоплювали 30 %, а для 20 % обігу вводилася верхня межа цін (в Росії уже в перший рік реформ була лібералізована переважаюча частина роздрібного обігу). Широка лібералізація цін в Китаї була здійснена лише в 1992 p., через 14 років після початку реформ. В 1998 р. лише 5 % роздрібного товарообігу, 10 % закупівель сільгосппродукції і 15 % засобів виробництва здійснювалося за державними цінами [121].