У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різке збільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже, підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли, фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стали забуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуваний попит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла і народження дітей.
До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильниками теорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, що тоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою, призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р. для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президент Ліндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов'язаних із витратами усередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючи участь Америки у В'єтнамській війні. Ці масштабні державні програми в сполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари і послуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата і ціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізувати один одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.
Кейнс стверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувати витрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційна податково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через свою непопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продукти харчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційна антиінфляційна стратегія полягала в обмеженні
попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків. Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала від підвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якби розробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростанням цін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскільки жоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування, підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.
Президент Джиммі Картер (1977-1981 pp.) намагався розв'язати дилему за допомогою двокомпонентної стратегії. Він направив податково-бюджетну політику на боротьбу з безробіттям, допускаючи роздування федерального дефіциту і створюючи програми збільшення зайнятості для згладжування циклічності економіки. Для боротьби з інфляцією він створив програму добровільного контролю над заробітками і цінами. Жоден з компонентів цієї стратегії не працював належним чином. До кінця 1970-х pp. країна страждала від високого рівня безробіття і високої інфляції.
Багато американців бачили в стагфляції свідчення практичної неспроможності теорії Кейнса, до того ж, інший фактор ще сильніше знизив здатність уряду використовувати податково-бюджетну політику для управління економікою. Тепер постійним елементом податково-бюджетної ситуації, схоже, став дефіцит бюджету.
На кінець 1990-х pp. розробники стратегії були менш схильні, ніж їхні попередники, використовувати податково-бюджетну політику для досягнення масштабних економічних цілей. Замість цього вони зосередилися на більш вузьких змінах політики в інтересах зміцнення окремих компонентів економіки. Президент Рейган і Джордж Буш (1989-1993 pp.) намагалися зменшити податки на доходи з капіталу, тобто підвищити добробут нації за рахунок збільшення цінності таких активів, як власність або акції. Вони зазначали, що такі зміни будуть стимулювати заощадження й інвестування. Демократи опиралися цьому, стверджуючи, що такі зміни принесуть колосальну вигоду багатим. Але, коли дефіцит бюджету зменшився, президент Клінтон (1993-2001 pp.) поступився у цьому питанні, і максимальна ставка податку на дохід з капіталу зменшилася в 1996 р. з 28 до 20%. Клінтон тим часом також намагався впливати на економіку, створюючи різні програми в галузі освіти і професійного навчання, спрямовані на створення висококваліфікованої, а отже, більш продуктивної і конкурентоспроможної робочої сили [96].
Незважаючи на різну економічну політику республіканської і демократичної адміністрацій, макроекономічні результати виявилися дуже схожими. При Рейгані зниження податків і наростаючий бюджетний дефіцит привели до приросту ВВП темпом 3,4%. При Клінтоні підвищення податків і профіцит дали середньорічний приріст 3,6 %. При обох президентах у 1980-1990-х pp. ставка відсотка знижувалася, а курс акцій на фондовій біржі зростав. У підсумку рішуча політика президентів, що діяли, не ухиляючись від головних проблем свого часу, стимулювання виникнення різних комплексів заходів, що виявилися найбільш придатними для забезпечення зростання. В одному випадку це означало зниження податків, в іншому - їх підвищення, іноді було більше регулювання, іноді -менше.
2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів
Кожній фазі економічного циклу: кризі, депресії, пожвавленню та підйому відповідали певні коригуючи дії уряду США, вивчення яких, на наш погляд, може бути корисним для сучасної української економіки, що знаходиться в стані затяжної економічної кризи.
З початку 1960-х pp. уряд США вимушений був пристосувати податкову політику до нових умов і проблем. В 1963-1969 pp. відбувався процес розвитку нових галузей економіки і повного омолодження старих традиційних галузей промисловості. Більшість компаній знищували старі підприємства і на їх місці будували нові, з урахуванням вимог НТП. З боку держави були введені додаткові скидки з податків на нові інвестиції, знижені податки на прибуток корпорацій з 52 до 50 % в 1964 р. і 48 % в 1965 p., з середини 1966 р. поновлені пільги на прискорену амортизацію основного капіталу. В результаті в загальному обороті американських корпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі не випускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економіка потребувала заміни всього 14 % основних фондів.
З метою уникнення шкідливих наслідків перенапруження економіки в 1967 р. було вжито ряд коригуючих заходів: відмінено податкову знижку на капіталовкладення в нове обладнання та систему прискореного амортизаційного списання невиробничих споруд, підвищено ставку внесків у фонд соціального страхування з 8,8 до 9,6 %. В результаті вже в І кварталі 1967 р. затрати американських корпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітно скоротилися.
Під час кризи 1970-1971 pp. було проведено чергову податкову реформу з метою пом'якшення можливих негативних наслідків скорочення капіталовкладень та пожвавлення інвестиційної діяльності. В період підйому 1972-1973 pp. прискореному зростанню капіталовкладень в США сприяло накопичення у приватних компаніях величезних амортизаційних фондів в результаті лібералізації правил амортизації основного капіталу і різних податкових пільг.
Особливістю інвестиційного процесу в період підйому 1976-1979 pp. була висока частка інвестицій на відновлення засобів виробництва. В результаті частка фізично та морально застарілих фондів в її виробничому апараті скоротилася з 16% на початку 1977 р. до 11 % в кінці 1978 р. В кінці 1970-х pp. (1978-1979 pp.) в США і Японії з'явилась теза про необхідність реіндустріалізації економіки, її технічне переоснащення на базі широкого впровадження найбільш сучасних і ефективних технологій, найновіших видів обладнання з метою подолати процес швидкого технічного (морального) старіння.
В другій половині 1980-х років нарощування випуску і використання найновішого обладнання стало невід'ємною рисою капіталістичної раціоналізації виробництва. Ефективне використання нових технологічних процесів в промисловості, ж і в системі послуг, пов'язано, перш за все, з широким використанням комп'ютерної техніки. Однак її впровадження потребувало подальшої перебудови виробничих процесів, детального врахування інтересів споживачів продукції, підвищення кваліфікації кадрів на всіх рівнях від робітника до менеджера.
Державне втручання в економіку стало набувати більш опосередкованого характеру, орієнтуючись на створення сприятливих умов для функціонування приватного бізнесу. З цією метою було проведено декілька податкових реформ, здійснено дерегулювання банківської сфери, відмінено багато правил, що регламентували діяльність компаній і кредитних закладів. Конкуренція, яка посилилася в цих умовах, примусила капіталістичні корпорації енергійно модернізувати не тільки технологічні процеси, але й системи руху економічної інформації і прийняття рішень. Загальним результатом стали підвищення гнучкості управлінських систем, їх більша орієнтованість на споживача і кінцевий результат (зростання збуту і прибутків).
Економічне зростання американської економіки за період 1983-2000 pp. - найбільш тривале з будь-коли досягнутих Америкою в мирний час - свідчить про те, що при адекватних діях уряду воно стимулює як розширення податкової бази, так і забезпечення прогресивних зрушень в структурі усієї економічної системи.