Сказане відноситься і до зерна. Росія виробляла 120 млн. т зерна та ще докупляла. Цього бракувало, вважалося, що для худоби необхідно більше кормів. Ставили задачу досягти рівня 1 т зерна на душу населення. В той час Європа, де жило 350 млн. людей, виробляла 150 млн. т зерна, отримувала в 3 рази більше м'яса. Половину зерна в Росії згодовувалося худобі в необробленому вигляді, незбалансованому по протеїну. Зерно збувалося за безцінь, використовувалося нераціонально. З переходом до ринку, коли за зерно почали вимагати реальні гроші, виявилося, що його стільки не потрібно. В 2003 р. врожай був 84,5 млн. т зерна. Це сприймалося як лихо - на зерно різко впала ціна, вивезено на експорт 17 млн. т і ще 10 млн. т залишилися без попиту.
Тому перехід до ринку виявився вкрай хворобливою обставиною, ов'язаною з величезним скороченням виробництва. Одночасно ринок потребує, виробництва того, що не випускалося в плановому господарстві. Але спочатку йде скорочення, а потім, із вивільненням ресурсів, починаються інвестиції, і можна виробляти те, на що виникає ринковий попит.
Основні помилки були зроблені в 1993-1994 pp. В 1993 р. потрібно було скоротити інфляцію, прив'язати ціни до долара, рублі до доларів - „повісити на якір" (як зробили балтійські країни із своєю валютою), пережити цей важкий рік стагнації, високого безробіття, зниження рівня життя. Зате потім могло початися оздоровлення.
На жаль, весь 1993 р. в Росії буяла інфляція 19-20 % на місяць, ціни зросли в 10 разів впродовж року, і в результаті восени 1993 p., коли були вичерпані оборотні фонди, промисловість просто зупинилася. Це вже не дія об'єктивних факторів, а результат помилок в економічній політиці. Можна було не допустити такого зростання інфляції, знецінення оборотних фондів тощо. В інших постсоціалістичних країнах такого не було. Всі „завалилися" в період переходу до ринку, всі пережили розрив налагоджених економічних зв'язків, але величезний спад 1993-1994 pp. є специфічним лише для Росії [108].
3.3 Загальна характеристика російських реформ та підходів
На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалися базові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність - макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку в основних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початок економічного зростання.
На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути, які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якої країни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабних ринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загроза холоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР в Росії були зруйновані інститути державної влади [99].
Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої влади виявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвіду управління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньою приналежністю до визначеного кола, „родини" [102].
Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковому реформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в руках держави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка - однаковий підхід до підприємств, що функціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка - безоплатна передача в приватні руки підприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведення приватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і не використовували. Поспішали за 100 днів перейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла в руки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущені при приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію, зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави і звільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.
Ще одна проблема, що гальмувала економічне зростання, - відсутність повноцінного грошового обігу, необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси. Наступна проблема - необізнаність чиновників із процесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення нових податків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням для підприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукції підвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсяги виробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управління з'являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.
Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, без яких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хоча б елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.
На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:
- створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративні відносини;
- здійснена макроекономічна стабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансований бюджет;
- проведена масова приватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринкові рейки.
Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому, що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічних інститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих на особливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базових інститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси, пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниження адміністративних бар'єрів підприємницької діяльності), приступили до реформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню до світової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росії просунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання. Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижувалася інфляція.
Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальний характер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних в період кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювального зростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних для використання потужностей.
Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ і відповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегії соціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріального суспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].
Перша особливість постіндустріального суспільства - новий технологічний устрій, перехід від механічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці до фізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну і генно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії. Цей устрій визначають 50-55 критично важливих технологій, з яких 45-46 монополізовані країнами „великої сімки", що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій. Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16 %, Росії - 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12 базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів, паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій. Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того, щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].
Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями й інформацією, межа між „моїм" і „твоїм" стає усе менш чіткою, ринки перетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевих структур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи, стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й інші екстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.
За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформ істотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку й адаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, що успіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями - ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з них базується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичній політекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймає раціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самим загальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнє виконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьому випадку - розвиток економічної свободи і скорочення частки державних витрат у ВВП.