Скорочення адміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизації економіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених - 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану, що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію за темпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення. Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку, тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджери корпорацій.
Не підтверджується прямий причиновий зв'язок між індексом економічної свободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, частку державного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національним добробутом (ВВП на душу населення). Зв'язок тут, скоріше, зворотний - висока конкурентоспроможність економіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічні свободи.
США в 1930-ті pp., а країни ЄС - у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністрація Буша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, що займають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніж у Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що не повинен утримувати сильну армію, Китай - тому, що 70 % населення (селяни) не одержують ні пенсій, ні дотації, європейські країни - тому, що не повинні субсидіювати ЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а в Росії - лише 1,7 дол.
Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники", беручи за основу ідеї К. Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої і перерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери, розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримку вітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякої підтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високих технологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки, освіти, охорони здоров'я, родини і молоді.
Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручати встановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливі умови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства. Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшать відставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичні розбіжності, є одна загальна риса - прагнення знайти „золотий ключик", що відкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державних витрат, другі - вилучення прибутку видобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння нових районів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит на вітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку - призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.
Найбільшою мірою відповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ. Соціальні інститути - це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, норм поведінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій у соціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому, як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а не насаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки як підсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП - як засіб розв'язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічна наука вивчає поведінку господарських суб'єктів, що визначається не тільки економічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов'язані не з економікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри між підприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності. Тому головна задача російських структурних реформ - перетворення інституціонального середовища, що визначає здатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечувати комерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку ділову активність маси населення і якість управління.
Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовлені історичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не дали результатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід, що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччині і скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судової системи, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те ж стосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, що виправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східних регіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідно орієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвиток соціальних інститутів.
Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуванням гостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а не фінансової чи політичної еліти. За 1992— 2000 pp. частка Росії у світовому населенні скоротилася - з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до 1,64%. Це значить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство, а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (у тому числі 25 % світових ресурсів лісу і прісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що він зменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використанні національного багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн в Росії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей стало десятикратним.
Особливу проблему становлять міжрегіональні відмінності. Виробництво ВВП на душу населення, за даними статзбірника „Регіони Росії", у 2002 р. по регіонах РФ відрізнялося в 30 разів, інвестиції в основний капітал у розрахунку на душу населення — у 180 разів, офіційне безробіття - у 20, відношення середнього розміру доходу на душу населення до прожиткового мінімуму - у 15 разів. Це нерідко перевищує розбіжності між США і країнами Африки, не кажучи вже про розбіжності між країнами в ЄС.
За даними Держкомстату РФ, у 2003 р. 22,5 % ВВП виробила неофіційна економіка (за оцінками закордонних економістів, ця частка становить в країнах СНД до 48 %, у Центральній і Східній Європі -22 %, на Заході - 5 %). За оцінкою Ради безпеки Росії, доходи тіньової економіки порівнянні з доходами федерального бюджету, причому 9 млн. чоловік певним чином пов'язані з криміналом.
Головна проблема малого і середнього бізнесу - розвиток його зв'язків з великими корпораціями, що у розвинених країнах виступають як головні замовники й інвестори мережі малих і середніх фірм. Так, у Сан-Франциско (США) малий бізнес дає 50 % робочих місць і надходжень у міський бюджет, у Москві - 25 % , у містах Сибіру - менше 5 %. Щодо змін у сфері промислової політики, то потрібно брати до уваги, що в США, наприклад, функції міністерств виконують транснаціональні корпорації, багато з них („Дженерал Електрик", „Майкрософт" та ін.) за ринковою капіталізацією перевершують усі російські компанії разом узяті. Курс їх акцій залежить від того, наскільки реалізуються подані на сайтах квартальні плани. Ці плани втілюються в замовленнях тисячам постачальників і субпідрядників по усьому світі. І Росія переходить не від планової до ринкової економіки, а від адміністративного до обґрунтованого економічного планування.
На переконання Л.С. Бляхмана, реформа структури російського господарства потребує:
- підтримки прискореного розвитку переробної промисловості, у першу чергу, машинобудування й інформатики, сфери послуг, розширення внутрішнього попиту на їхню продукцію;
- розвитку експорту продукції з високою доданою вартістю (техніка в Китаї становить 47 % експорту, а в Росії - лише 15 %). За оцінкою американських експертів, у найближчі 15 років зі США буде переведено за кордон 3,3 млн. робочих місць, в основному в сфері інформатики і сервісних послуг. Значну їх кількість могла б отримати Росія. Не можна погодитися з пропозиціями про орієнтацію Росії на експорт сировини в Китай. Головне - відмова від протиставлення видобувної і переробної промисловості, перетворення видобутку сировини в галузь високих технологій;
- скорочення неринкового сектора, у якому 31 % працівників створює всього 12 % ВВП (за розрахунками Е. Ясіна);
- реструктуризацію підприємств на основі ліквідації або консолідації безперспективних (майже половини їх загальної кількості), підтримки успішно працюючих (близько 20 %) і оздоровлення потенційно конкурентоспроможних (30 %) [101].
С.М. Бляхман [108] вважає, що російська економіка за останнє десятиріччя стала ринковою в тому сенсі, що вона приватизована, не є об'єктом державного планування, а значною мірою відкрита світовому ринку, реагує на зміну його запитів, забезпечує платоспроможних покупців товарами та послугами. В останні роки вона характеризується бездефіцитним бюджетом, зниженням боргу, приростом ВВП. Однак економіка Росії та інших країн СНД, на відміну від держав Балтії, Польщі, Угорщини тощо, являє собою особливу, невідому науці раніше систему, нездатну конкурувати на світовому ринку. Вказана відмінність полягає в такому.
Основний суб'єкт російської економіки - акціонерні товариства (AT), - їх кількість перевищує 300 тис. 200 найбільших вертикально інтегрованих структур (де-факто це холдинги, хоча в законодавстві таке поняття досі відсутнє) виробляють більше половини промислової продукції. Однак ці структури відповідають закордонним AT лише за назвою. Більшість AT не зареєстрували емісію акцій і не зберігають їх в депозитаріях (як передбачено законом), їх статутний капітал набагато менше реальних масштабів діяльності, тобто юридично усі їх угоди можуть бути оголошені мізерними. Невідомі фактичні власники найбільших структур, які визначають долю російської економіки, основні рішення приймаються в офшорних центрах за межами Росії.