Згідно чинного законодавства України основними принципами державної інноваційної політики є:
· орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
· визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
· формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
· створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
· забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
· ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;
· здійснення заходів на підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
· фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
· сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
· інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;
· підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності [2].
Об’єктами інноваційної діяльності в Україні є:
· інноваційні програми і проекти;
· нові знання та інтелектуальні продукти;
· виробниче обладнання та процеси;
· організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
· сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;
· товарна продукція;
· механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється шляхом:
· визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
· формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;
· створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
· захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;
· фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
· стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;
· встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;
· підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури [1,2].
Суб’єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана державна фінансова підтримка шляхом:
а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів;
б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;
в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
д) майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України „Про страхування”.
Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є:
а) кошти Державного бюджету України;
б) кошти місцевих бюджетів;
в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;
г) власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;
д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;
е) інші джерела, не заборонені законодавством України [2].
Впродовж строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об’єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток.
Серед основних проблемних моментів у законодавчому забезпеченні інноваційної діяльності в Україні можна виділити наступне. Обмеження інноваційної діяльності є наслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного, патентно-ліцензійного та кон’юнктурного регулювання технологічного оновлення виробництв. Українським законодавством визначено лише одну пільгу для інноваційної діяльності – оподаткування в розмірі 50% від чинної ставки прибутку від реалізації інновацій інноваційними центрами, занесеними до державного реєстру. Тобто всі підприємства фактично позбавлені пільг в інноваційній діяльності, якщо вони не зазначені інноваційними центрами, що припиняє їх наукові та проектно-конструкторські роботи, освоєння і впровадження нових технологій та виробництво нової продукції. Пільги, які існували в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств і організацій” 1992 року, дозволяли стимулювати творчу інноваційну діяльність, розробляти конкурентоспроможні новації, що забезпечувалось звільненням від оподаткування їх прибутку. Абсолютне вилучення цих пільг фактично ліквідувало вcі стимули для існування інноваційної діяльності на підприємствах.
Проведений аналіз дозволив зробити висновок, що незадовільний стан підприємств майже всіх галузей обумовлений відсутністю протягом тривалого часу, аж до 1999 р., стратегії управління інноваційною діяльністю, а також дійового механізму інноваційного розвитку, який би забезпечив умови для безперервного створення, розвитку й розповсюдження нововведень і став основою економічного розвитку господарства. В основі його створення повинні лежати інтереси людини як головної складової соціально-економічної системи, що сприятиме заохочуванню вітчизняних винахідників й раціоналізаторів, стимулюватиме їх до реєстрації своїх винаходів в Держпатенті України, а не в зарубіжних відомствах, і створить умови, більш привабливі для реалізації творчих здобутків, що зміцнить науково-технічний потенціал держави та забезпечить інноваційний шлях.
На сучасному етапі розвитку світового господарства принципово важливим чинником економічного зростання є інноваційна політика держави. Інноваційний фактор набуває значення особливого політико-економічного інструментарію в конкурентній боротьбі національних економік.
Кожна держава, яка прагне стати конкурентоспроможною, має підтримувати на високому рівні власний науковий та інноваційний потенціал, демонструвати швидкі темпи нововведень. Інновації виступають матеріальною основою підвищення ефективності виробництва якості продукції (послуг) зниження витрат, вони є найважливішою умовою економічного зростання, що відбувається на платформі якісного оновлення виробничого комплексу.
Саме впровадження новітніх науково-технічних розробок і технологічних процесів формує структурні технологічні зміни в усіх сферах діяльності, в тому числі і промисловості. Одним із показників ефективності використання науково-технічного потенціалу держави є впровадження у виробництво науково-технічних розробок і сучасних технологій, покликаних забезпечити своєчасну заміну застарілої продукції, розширити її споживчі якості, підвищити конкурентоспроможність. Тому налагодження взаємозв’язків науки і виробництва - це стратегічно найважливіший шлях до структурної перебудови виробництва, орієнтації випуску продукції, яка буде прийнята та реалізована на ринку. Тільки така продукція завдяки своєчасному оновленню має перспективу щодо збільшення обсягів виробництва і, відповідно, позитивного впливу на фактор економічного зростання країни, що має законодавчо відбиватися у Програмі її економічного і соціального розвитку [1].
Будова законодавчого інноваційного механізму має відмінності не тільки в різних країнах світу, але й в окремих регіонах будь-якої країни. Це пов’язано, насамперед, із конкретною циклічною фазою розвитку, яка детермінує стан і ступінь ефективності функціонування законодавчого інноваційного механізму тієї або іншої територіальної суспільної системи. Якщо така система перебуває у стані кризи, то законодавчий інноваційний механізм є, як правило, деформованим та дезорганізованим. Деформація та дезорганізація є властивістю територіальних суспільних систем, яка проявляється впродовж їхнього розвитку на початкових фазах циклу і характеризується такими явищами, як диспропорції, нестабільність, нерівномірність та перервність розвитку. У такі періоди в законодавчому інноваційному механізмі можуть бути навіть відсутні важливі ланки (регламентація зв’язків із зовнішнім середовищем або законодавча неврегульованість щодо найпростіших інновацій).
Сказане вище повною мірою стосується України. Після тривалої економічної кризи 90-х років законодавчий інноваційні механізми країни перебувають у стані деформації та дезорганізації. Це пов’язане не тільки із чинниками загальної економічної кризи, але й із багатьма іншими факторами, а саме:
· кризовим станом у науці, що викликаний різким скороченням за останні роки бюджетних коштів, що спрямовуються державою на фінансування розвитку науки і техніки;