Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів. У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж.
Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:
o зародження ідей, пов'язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;
o розквіт класичної школи - економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776);
o розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими Т.Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж.Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;
o завершальний етап, представником якого є Дж.С. Мілль ("Основи політичної економії", 1848).
Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623-1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. В. Петті обстоював державне втручання в економіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.
В. Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте зробив глибокі теоретичні узагальнення з багатьох питань політекономії. Основою будь-якого господарства В. Петті вважав виробництво, де створюється багатство; сфера обігу, на його думку, забезпечує розподіл благ. В. Петті є засновником трудової теорії вартості, він перший у Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Обґрунтуванню цього положення присвячене його вчення про "природну ціну": якщо один товар обмінюється на інший, то останній є природною ціною першого. Товари рівні один одному, якщо в них уречевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робочим часом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продуктивності праці. Учений зробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витрачена на виробництво золота й срібла.
Відома формула В. Петті "Труд - батько й активний принцип багатства, а земля - його мати" висловлює суть його вчення про джерело вартості. Земля поряд з працею є джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктів харчування, тобто визначається заробітною платою. Остання становить ціну праці й залежить від об'єктивних чинників, а не суб'єктивних рішень підприємця чи влади. Заробітну плату В. Петті визначав мінімумом засобів існування, але підкреслював, що вона є лише частиною вартості, яка створюється робітником.
Прибутком у розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. На його думку, вартість, або ціна, землі - це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.
Розвиток класичної школи політекономії у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніж в Англії. До кінця XVIII ст. Франція залишалася феодальною державою з кризовим станом сільського господарства та слабким розвитком промисловості. Політика Ж.Б. Кольбера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера (1646-1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму. П’єр де Буагільбер - засновник класичної політичної економії у Франції - народився в Руані в дворянській сім’ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією.
Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.
Буагільбер розуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.
На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації - це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця. Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи. Проте не можна казати про тотожність ідей Буальгібера ідеям фізіократів. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа - промислової буржуазії.
У вченні П. Буагільбера є поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання держави в економічне життя й вимагав свободи торгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів:"... тільки Природі під силу... підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося". Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. Єдина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, - це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.
П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істинну вартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.
Різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих країнах.
Звернемо увагу га те, що французька і англійська школа мають відмінності, зокрема:
o французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму, наприклад:.
o француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; а англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.
o французька класична школа вважала, що мета виробництва - споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість.
o П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості.
Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. Відомий американський економіст Дж.К. Гелбрейт писав з цього приводу: "…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна "класична економічна теорія" терміном "неокласична економічна теорія".*
Отже, класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.
Фізіократи - французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів "фізіс" - природа і "кратос" - влада.
Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У ХVІІ ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського двору призвели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка ХІV - Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.