Конкуренція в ринковій экономіці (стр. 5 из 6)

2.2 Шляхи забезпечення і передумови створення конкурентного середовища в Україні

ХХІ сторіччя – епоха інформації та інновацій, що вимагає створення нового підходу до визначення пріоритетів державного регулювання з метою підвищення конкурентоспроможності продукції. Для країн з розвинутою економікою конкурентне середовище є обов’язковою умовою і сутнісною рисою існування. Для трансформаційних економік постсоціалістичного типу створення конкурентного механізму функціонування є позачерговим завданням. За цих умов основними чинниками прогресу ринкових механізмів називаються розвиток конкуренції та поглиблення лібералізації всіх сфер економічної діяльності.

Ефективна інтеграція вітчизняної економіки у світову можлива лише за умови досягнення високого рівня загальної конкурентоспроможності країни, її господарюючих суб’єктів, а також продукції та послуг, що виробляються на національному та світовому ринках. Основою сучасної конкурентоспроможності є інновації — техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні. Саме вони створюють конкурентні переваги і дозволяють країнам, що ними володіють, займати гідне місце в суспільному розвитку цивілізації. Отже, ключовим завданням економічної політики України є підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних засадах і створення для цього відповідних умов.

Серед чинників досягнення цієї мети — здійснення конкурентної політики, адекватної рівню розвитку економіки держави, що стимулюватиме прогрес у сфері інновацій. Процеси розробки і впровадження будь-якого виду розробок тісно взаємопов’язані, взаємозалежні та не можуть здійснюватись автономно. Наприклад, відсутність відповідних організаційних чи інституціональних інновацій не сприятиме впровадженню техніко-технологічних і структурних розробок, і, навпаки, відсутність останніх робить перші два види неефективними. До сьогодні застосування інновацій як одного з головних чинників здійснення конкурентної політики в Україні системно не впроваджувалося. Основний акцент робився здебільшого на організаційне та інституціональне реформування. У провідних країнах системність інноваційного розвитку була забезпечена максимальним сприянням органічному поєднанню усіх складових інновацій [1].

В Україні в основу визначення напрямів конкурентної політики та антимонопольного законодавства покладено класичну ліберальну концепцію ідеальної конкуренції, сформульовану економістами-теоретиками часів раннього капіталізму (друга половина XIX — початок XX ст.).

Наслідком цієї політики стала руйнація потужних виробничих, науково-технічних комплексів та утворення натомість розрізнених дрібних господарюючих суб’єктів. Сукупний негативний ефект від розриву технологічних і господарських зв’язків перевершив очікуваний гіпотетичний ефект від такого способу демонополізації, оскільки призвів до значного зростання трансакційних витрат і відповідного зростання собівартості продукції та збитковості виробництва. А це стимулювало інфляційні процеси, подорожчання фінансовихресурсів, погіршення співвідношення між реальним, фінансовим і торговельно-посередницьким секторами через зменшення прибутковості першого і відповідного збільшення прибутковості останніх.

Українська економіка вважається однією з найбільш відкритих. Так, якщо у 2004 році експорт товарів і послуг становив 55,6% ВВП, а імпорт — 45,6%, то у 2005 році обсяг експорту тільки товарів збільшився на 5,6%, а імпорту — на 24,6% [4]. А тому немає достатніх підстав говорити про монополізоване виробництво і монопольні ринки для більшості товарів і послуг (за винятком продукції та послуг природних монополій, яких, 114 до речі, демонополізація і розукрупнення практично не торкнулися), оскільки для вітчизняних виробників дедалі серйознішу конкуренцію становлять зарубіжні компанії.

На фоні підвищення рівня конкуренції в країні, не змінився і залишається стабільно низьким рівень її конкурентоспроможності у міжнародних рейтингах. Частка найманих працівників на малих підприємствах у їх загальній кількості на усіх підприємствах з 2000 по 2006 рік зросла з 15,1 до 20,2% (п’ята частина усіх зайнятих), або в 1,3 раза [8]. При цьому їх частка в загальному обсязі реалізованої продукції зменшилася з 8 до 5,3% (двадцята частина всього обсягу), або в 1,5 раза. Інакше кажучи, цілком очевидним є значне зниження продуктивності праці у господарюючих суб’єктів (своєрідний «ефект анти масштабу»), що жодним чином не могло сприяти підвищенню загальної конкурентоспроможності. «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006-2007», оприлюднений Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) 26 вересня 2006 року, на жаль, не приніс Україні ні приємних звісток, ні радісних емоцій. Від часу публікації попереднього звіту (в жовтні позаминулого року) наша країна втратила у світовому рейтингу конкурентоспроможності національної економік аж десять позицій. Україна посідала 84-те місце зі 117 ранжируваних країн, але в перерахунку на новий «Індекс глобалізації конкурентоспроможності» це відповідає лише 78-ій позиції. [9]. Індекс конкурентоспроможності 2006 року грунтується на дев’яти показниках, які подано у динаміці за 2005 та 2006 роки для України на рис. 1.

Рис.1. Показник глобального індексу конкурентоспроможності України

З вищенаведених даних можна зробити висновок, що в Україні спостерігається зниження конкурентоспроможності за останній рік, зростання економіки прогресувало кілька років, проте для підтримки такого стану необхідно вдатись до більш жорсткої політики для покращання перспектив державних фінансів, сповільнення інфляції та створення розширеного простору з метою вдосконалення інфраструктури країни. Ще важливішим є впровадження низки реформ, що дозволить вдосконалити економіко-правове середовище та інвестиційний клімат. Порівняно з 2004 роком країна покращила свої показники, конкурентоспроможності, але цього недостатньо для попередження її. загалом низького рівня (рис. 2).

Рис.2. Показник конкурентоспроможності в Україні за 2006 рік порівняно з 2004

Отже, у цілому можна констатувати, що конкурентна політика в Україні вимагає серйозного коригування з метою уникнення її протидії світовим еволюційним процесам. Проведена демонополізація економіки України була своєрідною організаційною та інституціональною антиінновацією, яка практично унеможливила розробку і впровадження у виробництво технологічних розробок, що вимагають великих витрат, а тому не під силу дрібним підприємствам. Ця обставина підсилюється тим, що сфера вітчизняної науки залишилася майже не реформованою, тому розрив між нею та виробництвом внаслідок такоїполітики лише збільшився [3].

Спрощений підхід до антимонопольного регулювання шляхом нав’язування форм конкуренції перешкоджатиме розбудові національної економіки, не зможе забезпечити ефективне використання обмежених фінансових і матеріальних ресурсів та їх концентрацію на інноваційно-технологічних пріоритетах і виробництвах, що сьогодні є запорукою високої конкурентоспроможності розвинутих країн.