3) підготовка інтелектуального й кадрового потенціалу, здатного швидко впроваджувати принципово нову продукцію та освоювати її випуск;
4) практичне створення конкурентоспроможних і перспективних продуктів на основі технологій, що набуваються [9, 40].
Більшість розвинених країн, передусім США, посилюють охорону прав інтелектуальної власності як всередині країни, так і за кордоном за допомогою міжнародних угод, двосторонніх торговельних переговорів та міжнародних організацій. Так, законодавство США розглядає ступінь захисту інтелектуальної власності як один із критеріїв оцінки права інших країн щодо надання економічних пільг у рамках Генеральної системи преференцій США. Сама ж оцінка проводиться у щорічному аналізі законодавства зарубіжних країн, яке регламентує захист інтелектуальної власності та практику його застосування. Проти країн, які мають неефективну або неадекватну систему захисту, можуть бути застосовані штрафні санкції.
Відомо, що право власності розробників нових технологій на продукти своєї інтелектуальної праці істотно зміцнилось із введенням національних патентних систем. При продажу патенту право власності переходить до покупця. Водночас потреба у швидкому розповсюдженні нових технологій і багаторазовому використанні винаходів викликала появу ліцензій — форми передачі технологій, за якою власник патенту, продаючи право на використання технології, зберігає право власності за собою — повністю або частково. Важливого значення в технологічному обміні набули ноу-хау (непатентовані науково-технічні знання і виробничий досвід конфіденційного характеру), що відрізняються від інших об'єктів інтелектуальної власності тим, що власник володіє монополією, зберігати яку можна за умов комерційної таємниці.
Провідна роль на ринках технологій належить великим промисловим компаніям, які стають розробниками не тільки основної частини наукових досліджень, але і постачальниками товарів-технологій. Отримали широке розповсюдження: консультаційні фірми, що продають продукти інтелектуальної праці; безприбуткові науково-дослідні організації, що створюються за рахунок внесків окремих осіб, фондів, держави тощо; посередницькі брокерські фірми, що обслуговують науково-технічний обмін і сприяють підвищенню швидкості розповсюдження нововведень. На ринку технологій у якості суб'єктів виступають і вищі навчальні заклади, які мають великий інтелектуальний потенціал.
Великі корпорації, передусім США, приділяють значну увагу ретельній розробці договірних умов продажу технологій іноземним компаніям. Умови передачі технологій у рамках міжнародної виробничої й збутової системи ТНК визначаються, виходячи із загальнокорпоративних інтересів. Наприклад, в одних випадках технологія надається дочірній фірмі за відносно низькими цінами і на пільгових умовах, в інших — ціни навмисне завищуються, керуючись, наприклад, податковими міркуваннями.
При певних ситуаціях ТНК взагалі відмовляються від продажу технології іноземним фірмам. У тих же випадках, коли внаслідок економічних, політичних або інших причин компанії не бачать інших шляхів реалізації (прямій експорт готової продукції невигідний, створення дочірнього підприємства неможливо й т.п.), вони йдуть на такий продаж. При цьому ТНК прагнуть записати в угоді умови передачі технології, які забезпечили б їм максимальне збереження контролю над її використанням закордонним контрагентом.
Такі дії ТНК, спрямовані на обмеження інтересів партнерів, відомі як обмежувальна ділова практика.
Найпоширенішими видами обмежувальної ділової практики при передачі технологи є такі [6]:
- обмеження на використання технології після закінчення терміну дії патенту. У результаті іноземні контрагенти потрапляють у тривалу залежність від постачальників технології;
- обмеження на використання "ноу-хау" після закінчення терміну дії ліцензійного договору. З метою тривалого втримання свого контрагента в залежності від надаваної технології компанії прагнуть включити в умови відповідних угод застереження, відповідно до якого після закінчення строку договору на передачу "ноу-хау" ліцензіат втрачає права його подальшого використання;
- умови, що зобов'язують покупця технології передавати продавцеві права на вдосконалення предмета ліцензії. У міжнародній практиці продажу технології нерідкими є випадки, коли компанія-по-купець на певному етапі може стати для компанії-продавця небезпечним конкурентом. Тому корпорації прагнуть тримати під контролем діяльність іноземних покупців технології й мати доступ до результатів НДДКР, щоб одержати можливість безоплатно скористатися перспективними розробками;
- умови, що стосуються встановлення цін на продукцію, виготовлену на базі проданої технології. Нав'язуючи ціни, корпорації досягають відразу декількох цілей: незалежна компанія підкоряється загальній ціновій політиці ТНК, що дозволяє підтримувати рівень цін, який забезпечує одержання максимальних прибутків у масштабі світового ринку відповідного товару; компанія-партнер не може скористатися наявними в неї техніко-економічними перевагами в порівнянні із продавцем ліцензії; штучно завищений рівень цін, зафіксований у договорі, не створює в ліцензіата стимулу до вдосконалювання предмета ліцензії;
- "єднальні" умови. Значне число корпорацій розвинених країн надає незалежним іноземним фірмам технологію за умови, що вони будуть закуповувати в них сировину, напівфабрикати, комплектуючи тощо:
- обмеження експорту вироблених за проданою технологією виробів. При укладанні ліцензійних угод з незалежними іноземними компаніями компанії-власники надають великого значення питанням територіального обмеження сфери дії договору, зокрема, точному визначенню того, у які країни ліцензіат має право eкспорту, виготовлені на основі придбаної технології. Наприклад, корпорації США широко використовують ліцензійні угоди для фактичного розділу ринків збуту продукції;
- обмеження обсягів виробництва й сфер використання ліцензованого виробу. Корпорації-монополії при укладанні договорів визначають умови, що передбачають установлення певного обсягу виробництва ліцензованого виробу.
Викладені вище стратегії корпорацій у сфері трансферу технологій необхідно враховувати при укладанні патентно-ліцензійних угод як з іноземними партнерами, так і всередині країни.
Одним із наслідків глобалізації є переміщення виробництва з технічно розвинених країн у країни з дешевою робочою силою [7]. Таке переміщення поставило перед технічно розвиненими країнами додаткову проблему: охорону ноу-хау. Широко визнаним є той факт, що прямі іноземні капіталовкладення із промислово розвинених країн у країни, що розвиваються, стали причиною поширення технології в країнах-одержувачах. Технічно розвинені країни визнають той факт, що без існування ефективної системи інтелектуальної власності в країнах-одержувачах передана технологія може використовуватися для конкуренції з ними, що позбавляє їх можливості одержувати адекватні прибутки від своїх інвестицій/технологій. На жаль, більшість країн — потенційних одержувачів технології не мають надійно діючої системи інтелектуальної власності, а технічно розвинені країни не переміщають підрозділи, що займаються НДДКР, разом з виробничими підрозділами. Це запобігає відпливу технології за допомогою ліцензування.
Коли мова заходить про передачу ноу-хау й промислових секретів, які є ледь "патентоспроможними", обидві сторони (ліцензіар і ліцензіат) дуже ризикують. Значну підтримуючу роль за таких умов повинні відіграти відповідальні установи й уряди для того, щоб полегшити цей процес шляхом створення сприятливих "обставин" захисту у сфері прав інтелектуальної власності, особливо в сфері ноу-хау й промислових секретів.
Передача ноу-хау й промислових секретів не обмежена "технічним" ноу-хау. Ноу-хау "годиться для передачі" в кожному виді діяльності, що збільшує вартість. При укладанні контрактів на виготовлення в центрі уваги повинні бути ноу-хау у виробництві й матеріально-технічному забезпеченні. Компанії, що бажають збільшити свою частку на зростаючих ринках, можуть передавати свої маркетингові секрети й ноу-хау місцевим компаніям на цих ринках в обмін на роялті, що стягуються з обсягу продажів.
Досвід розвинутих у технологічному відношенні держав свідчить про те, що вибір оптимальних форм державного впливу на процес передачі технологій може забезпечити успіх інновацій або навпаки — призвести до розриву цього процесу. З цим пов'язане існуюче в багатьох країнах спеціальне регулювання передачі технологій через: утворення системи стимулів для автора, винахідника, що прискорюватимуть створення інновацій: визначення особливого режиму використання наукових результатів за державними контрактами; державної підтримки інноваційної діяльності, пільгового оподатковування, кредитування; вироблення курсу політики у галузі експорту та імпорту технологій; створення інфраструктури передачі технологій (інформаційні служби, технологічні інкубатори, технопарки) тощо.
У цьому зв'язку заслуговує на увагу сформована в більшості розвинених країн система поділу зусиль на одержання й використання нових знань, між державою, великими промисловими компаніями й малими інноваційними фірмами приватного сектору, вищими навчальними закладами (університетами) і безприбутковими організаціями. Центральним елементом такої системи є постійно вдосконалюваний механізм забезпечення виробництва новими перспективними ідеями й технологіями, які нерідко виникають у процесі виконання фінансованих з держбюджету наукових досліджень і розробок.
Одним з поширених напрямів стимулювання трансферу технологій як всередині країн, так і у зовнішньоекономічних зв'язках є законодавче унормування прав власності на об'єкти інтелектуальної власності, що створюються в національних університетах.