У довготерміновому періоді, на думку Фрідмана, прямої залежності між рівнем безробіття та рівнем інфляції не існує. Причина криється в тому, що з часом господарські суб'єкти оцінюють свої доходи не в номінальних, а в реальних одиницях. їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість отриманих грошових знаків. Якщо інфляцію правильно передбачити, то її дестабілізуюча дія практично зводиться до нуля.
Для доведення цього положення вчений впроваджує поняття "природний рівень безробіття". Цей рівень безробіття відповідає реальному стану ринків товарів і праці, включаючи їх недосконалість, витрати на збір інформації про вакансії, витрати мобільності. І знизити його можна, усунувши перешкоди на ринку праці, а підвищити — введенням додаткових "непорозумінь" (бар'єрів чи перешкод).
III етап (70-ті роки). Це етап формування теорії номінального доходу і пояснення впливу грошей на основні економічні параметри ("передавальний механізм"). М. Фрідман досліджує природу швидкості обігу грошової маси і механізм впливу грошової маси на рівень цін та номінального доходу. Методологічною базою є теорія перманентного доходу і висновки, зроблені на її основі. Вчений вважає попит на гроші (як і попит на інші блага) залежним від величини сукупного капіталу, дохідності кожного виду вкладення капіталу, смаків і переваг споживачів. М. Фрідман розглядає гроші як капітальний актив, на підміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу. Капітал же може набувати різних форм, наприклад вкладення в акції, облігації, людський капітал тощо. Вчений виходить з того, що кожний споживач, який має певну кількість готівки, формує "портфель активів", тобто інвестує свої засоби в різні види активів. На відміну від Дж.-М. Кейнса, за яким портфель складається лише з двох активів — готівки та облігацій, М. Фрідман включає до нього також акції, фізичний і людський капітали. Отже, попит на реальні грошові залишки залежить від Реальної дохідності кожного з цих активів, тобто:
М/Р = f(rb,re(1/P) х (dP/dt), w, Y / P, и), (б)
де М — обсяг грошової маси;
Р — рівень цін;
rb — дохід від облігацій;
rе — дохід від акцій;
(1/Р) х (dP/dt) — рівень інфляції;
w — інвестиції в людський капітал;
Y/P — дохід від грошей (де Y — рівень доходу);
и — смаки і переваги споживачів.
Учений стверджує, що функціональний зв'язок між попитом на гроші і змінними, які його визначають, є "вищою мірою стабільним". Рівень номінального (грошового) доходу У можна визначити за формулою:
Y=V(rb, rе (1/Р) х (dP/dt), w, Y / P, и)хМ, (в)
де V — швидкість обігу;
М — обсяг грошової маси;
Р — рівень цін;
rb — дохід від облігацій;
rе — дохід від акцій;
(1/Р) х (dP/dt) — рівень інфляції;
w — інвестиції в людський капітал;
Y/P — дохід від грошей;
Y — рівень доходу;
и — смаки і переваги споживачів.
Оскільки вчений виходить з гіпотези перманентного доходу і постійності або малої змінності факторів, що визначають попит на гроші, то при відношенні номінального доходу Y до обсягу грошової маси М, яке є постійним, швидкість обігу грошей V також буде постійною.
Досліджуючи вплив зміни обсягу грошової маси на рівень цін і доходу, М. Фрідман запропонував свій варіант теорії номінального доходу, виражений формулами:
МД = Pf(y,w;Rm*,Rb*,Re*,u); (1)
М = h (R, Y...); (2)
МД = MS; (3)
r=k0 + y*. (4)
Перша формула (1) — це функція попиту на гроші М, тобто добуток рівня цін Р на значення сукупної очікуваної дохідності від набору різних активів. Друга формула (2) — це пропозиція грошей М, яка є функцією від сукупності відсоткових ставок R, рівня сукупного номінального доходу Y (ВНП у поточних цінах). Три крапки означають рівень економічної невизначеності, зміни політичного характеру, тобто те, що формалізувати складно. Формула (3) — умова рівноваги на грошовому ринку (рівність попиту і пропозиції грошей). Формула (4) — рівняння норми відсотка. Отже, r — ринкова відсоткова ставка; k0 — різниця між очікуваною реальною відсотковою ставкою і очікуваним (перманентним) темпом зростання реального доходу; у* — "постійний" або очікуваний темп зростання номінального доходу.
Хоча М. Фрідман вводить у свою модель формули норми відсотка, її зміни він вважає побічними і тимчасовими, оскільки відсоткова ставка швидко повертається на свій первісний рівноважний рівень. Він переконаний, що зміна норми відсотка не впливає на динаміку грошової маси, а тому саме грошова політика в довгостроковому періоді має безумовний пріоритет порівняно з іншими формами державного регулювання.
Отже, в основі нового вчення — саморегулююча система. Приватне підприємництво, на думку М. Фрідмана, здатне вивести з кризового стану економіку, забезпечити її піднесення і відповідну зайнятість населення. Крім цього, грошам відводиться роль головної і вирішальної пружини всієї ринкової економіки. Учений пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3—5% на рік, незалежно від стану кон'юнктури. В іншому разі, на його думку, порушується механізм приватного підприємництва, наступає криза, розгортаються інфляційні процеси. Тому він зводить вплив держави на економіку лише до підтримання постійних темпів зростання грошової маси.
М. Фрідман є послідовним прихильником максимальної економічної свободи. Між свободою підприємництва і свободою суспільства, на його думку, існує внутрішній зв'язок. Вчений переконаний, що тільки за умов вільного підприємництва можна досягти політичної свободи, економічної ефективності та рівності. Економічна свобода, наголошує він, невіддільна від ринкової системи. Але вона не обмежується рамками суто економічних явищ, а являє собою основоположну і водночас гнучку систему, що розвивається та пронизує практично всі сфери суспільних відносин.
Вчений не поділяє ідеї державного регулювання, а ставить на чільне місце чисту конкуренцію. Він за вільну конкуренцію, навіть в освіті та інших галузях соціальної сфери. Зокрема, його "план ваучерів" передбачає замість коштів, що виділяються громадянам з державного бюджету на освіту, видавати ваучер (купон). За його допомогою особа може обрати державний чи приватний навчальний заклад, але приватний як оплату за навчання прийме цей ваучер (що буде повною або частковою компенсацією здобуття освіти за державний кошт у недержавному навчальному закладі).
Задовільної альтернативи нормальному ринковому механізму, на думку Фрідмана, не існує. Це, однак, не означає, що нема і не може бути відхилень у цьому механізмі. Ефективність виробництва — не єдина ціль, яку ставлять перед собою люди. З багатьма завданнями (наприклад, забезпечення обороноздатності) ринок не може упоратися, а в деяких випадках дія ринкових сил здатна заподіяти шкоди третім особам. У такому разі втручання держави є принципово виправданим.
М. Фрідман — прихильник кількісної теорії грошей. Запропонована ним функція попиту на гроші є ключовим моментом його грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впливу змін грошової маси на динаміку цін чи відсотка. Аналізуючи залежність між масою грошей в обігу і деякими макроекономічними характеристиками на прикладі грошового обігу США за столітній період, він дійшов таких висновків:
1) для стабільності цін особливе значення має неінфляційне зростання грошової маси;
2) якщо зміни цін передбачувані і не значні, економічне зростання може здійснюватися як за їх підвищення, так і за їх зниження;
3) взаємозв'язки між змінами маси грошей і тими змінними, на які маса грошей впливає, залишалися незмінними, незважаючи на різні причини зростання маси грошей;
4) основний напрям впливу грошей на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.
Складовою частиною антиінфляційної політики та політики регулювання економічного зростання М. Фрідман назвав індексацію — збільшення грошових доходів і заощаджень громадян у зв'язку з підвищенням цін. Він переконаний, що інфляції не уникнути. Значить, потрібно ввести в дію систему, яка б відгородила від інфляції тих, хто через неї страждає, особливо знедолених. Одна з переваг індексації, на його думку, — це зменшення прибутків, які приносить інфляція всім, хто знає, як із неї мати зиск, насамперед урядам.
Розробка М. Фрідманом проблем кредитно-грошової політики — це не абстрактні теоретичні судження економіста: багато його рекомендацій втілено в практику. На його теорію спирався чилійський правитель А. Піночет, і "чилійське економічне диво" створене за допомогою підготовлених Фрідманом радників, яких називали "хлопчики Фрідмана".
Скористалася його вченням і М. Тетчер щодо оздоровлення економіки Англії. Ще влітку 1980 p. М. Фрідман у доповідній записці парламентському комітету Великобританії виклав суть своєї моделі регулювання економіки, де теоретично обґрунтував методи її реалізації та вказав на напрями і послідовність реформування економічних відносин. І те, що М. Тетчер перебувала на посту лідера держави 11 років (найдовше від усіх своїх попередників у XX ст.), зміцнивши її економічне становище, без сумніву, також результат реалізації "моделі Фрідмана".