Незалежна Україна одержала в спадок досить високий науковий потенціал.
Це, передусім, Національна академія наук, сотні галузевих науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів. За науковим потенціалом Україна посідала, за класифікацією ЮНЕСКО, сьоме місце в світі. На середину 1990-х рр. науковий комплекс держави включав понад 1300 одиниць. У ньому працювало 1,5 тис. академіків і членів-кореспондентів НАН України, понад 9 тис. докторів наук і понад 78 тис. кандидатів наук 50% наукового потенціалу України було зосереджено у вищих навчальних закладах. Тут працювало майже 60% наукових кадрів – кандидатів і докторів наук країни, захищалося до 75% дисертацій. Відповідно до статті 54 Основного Закону України свобода наукової та технічної творчості належать до основних видів конституційних прав і свобод людини й громадянина.
Найбільший обсяг досліджень і розробок у 1990-і рр., як і раніше, виконували наукові організації машинобудівної галузі та Національної академії наук України. Значним був також науковий доробок науково-дослідних установ промисловості й системи освіти. Фундаментальні дослідження становили понад 25% загального обсягу науково-дослідних робіт.
Зміни, які відбувались у сфері науки протягом останнього десятиріччя, були неоднозначними й суперечливими. Гострі соціально-економічні проблеми перехідного періоду негативно вплинули на стабільність роботи більшості наукових установ. Уже на початку 1990-х рр. окреслилася стійка тенденція до скорочення чисельності спеціалістів. Відбувалося це значною мірою за рахунок провідних учених і здібної молоді. У сфері науки та наукового обслуговування в 1991 р. було зайнято 450 тис. осіб, а в 1997 – 233 тис. Науковими дослідженнями й розробками в 1991 р. займалося 295 тис. чоловік, а в 1997 – 143 тис. За перші сім років незалежності на роботу за кордон виїхало понад 6 тис. учених. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Значно скоротилася кількість працівників у науково-дослідних установах Міністерства машинобудівної промисловості, Міністерства енергетики, Міністерства промисловості, Міністерства охорони здоров'я, Національної академії наук. Основними причинами відпливу спеціалістів з наукової сфери було погіршення умов праці, стрімке зниження реальної заробітної плати та престижу наукової діяльності, посилення попиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших галузях господарства, головно, в комерційних структурах. У малому бізнесі вже на середину 1990-х рр. спостерігалося значне зростання кількості спеціалістів вищої кваліфікації.
У щорічній доповіді Президента України «Економічний і соціальний розвиток України у 1995 році» відзначалося поглиблення технологічного відставання економіки України. «Відбувається не тільки скорочення наукових виробництв, а й зменшення частки прогресивних технологій майже в усіх сферах економіки. За останні роки різко знизилась інноваційна активність промислових підприємств України» 2. В доповіді також зазначалося, що кількість створюваних дослідних зразків нової техніки щороку зменшувалася в середньому на 400 одиниць. При цьому тільки третина з них передавалася на виробництво, а питома вага розробок, технічний рівень яких перевищував світовий, становила 4,1%, тоді як у 1990 р. вона дорівнювала 6%.
Зміни, які відбувались у науковій сфері країни, так чи інакше пов'язані з її фінансуванням. Якщо в 1991 р. загальні витрати на науку з Державного бюджету України становили 3,1% валового внутрішнього продукту (ВВП), то в 1995 – 1,3%, а в 1999 – близько 0,3% ВВП. Щорічні витрати на одного науковця в Україні не перевищують 700 доларів СІЛА, тоді як в Ізраїлі – 41 тис, у Південній Кореї – 60 тис, у США – 180 тис.
Загальні витрати на науку із Держбюджету України на початку 1990-х рр. відповідали середньому показнику в усіх країнах світу, який, за даними ЮНЕСКО, становив: у США – 2,8; Японії – 3,1; ФРН – 2,6; Франції – 2,4. Нині Україна перебуває в Групі слабо розвинутих країн, де показник наукоємності ВВП не перевищує 0,8%. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації в сто разів менше, ніж західні колеги. Доступ до найновішої інформації має фактично лише 1% фахівців. Зменшувалася реальна заробітна плата науковців. Нормою стало порушення державними органами чинного законодавства. Зокрема, не провадилася індексація зарплати у зв'язку з інфляцією. Не виконувалися й положення Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», за яким середня заробітна плата для наукових працівників і професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів мала виплачуватися в подвійному обсязі середньої зарплати у промисловості. На 1 серпня 2000 р., за даними Мінстату України, середня зарплата становила: у народному господарстві – 238 гривень, у промисловості – 319 гривень, а у працівників наукових установ Національної академії наук України – 184 гривні. Середня зарплата працівників апарату органів державного управління становила 382 гривні. «Підвищення» зарплати науковцям на 25% у 2001 р. – лише спроба часткової компенсації за суттєве зниження її, пов'язане з інфляцією (лише в 2000 р. – більш як на 25%). За таких обставин наука не дає і не може давати належної практичної віддачі, що особливо небезпечно в умовах нової хвилі науково-технічного прогресу, який спирається на досягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, освоєння космічного простору. Для вирішення актуальних завдань розвитку науково-дослідної діяльності в Україні була утворена Державна комісія з питань реорганізації в галузі науки. При Президентові України почала; діяти Рада з питань науки та науково-технічної політики.
Для стимулювання наукового пошуку в Україні був створений Державний фонд фундаментальних досліджень. У лютому 1996 р. відбулася Всеукраїнська нарада, що визначила концептуальні підходи до розвитку науки. Вживалися заходи щодо формування нової національної наукової політики та науково-технологічної політики на державному, галузевому й регіональному рівнях.
Перебудова роботи національної науки відповідно до нових суспільних вимог нині ще не закінчена, проходить болісно й складно. Наука, на відміну від виробничих галузей господарства, має вкрай низькі стартові можливості для входження в ринок Вони обумовлені довгим періодом між виникненням ідеї та її реалізацією, високим ступенем ризику вкладення коштів у довгострокові науково-технічні проекти.
Аналіз нинішнього технічного рівня основних галузей промисловості показує, що науково-технічне забезпечення економіки України значно відстає від потреб часу, його рівень постійно знижується. Відбувається не тільки скорочення наукових виробництв, а й зменшення частки прогресивних технологій майже в усіх сферах економіки. Останніми роками різко знизилася інноваційна активність промислових підприємств України. «Біда в тому, – наголошує заступник міністра освіти академік Я.СЯцків, – що в країні немає попиту на науку з боку промисловості. Вона сама опинилась у важкому становищі. Залишилися одиниці з промислових концернів, які можуть собі дозволити утримувати наукові центри: «Мотор-Січ», КБ «Південне»… Але це одиниці… Гірка правда полягає в тому, що наше керівництво досі не усвідомило: тільки наука і науково-технічний прогрес можуть врятувати Україну як високорозвинуту державу. І ніякі «Макдональдси», «Кока-коли», ніякий МВФ з кредитами це зробити неспроможні» 4.
Непріоритетність наукової та інноваційної сфер у системі державної підтримки призвела до відставання України від країн, які здійснюють прогресивну або наступальну науково-технічну політику. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється промисловістю України, не має сучасного науково-технічного забезпечення. Обвальне падіння рівня інноваційного забезпечення агропромислового розвитку призвело до 2–3-разового зниження обсягів вітчизняного сільськогосподарського виробництва, фактично відкинуло його в технологічному плані на довоєнний рівень. Існуючий стан у цій галузі унеможливлює успішне проведення запланованих реформ земельних відносин. В умовах технологічної відсталості земельний потенціал України – її найцінніше багатство – не тільки погано використовується, а й поступово руйнується.
У 1990-і рр. в світі особливо помітно посилилася спеціалізація національних економік. У найбільшій ціні – інтелектуальна продукція. Саме вона дала можливість Сполученим Штатам Америки досягти найвищого технологічного рівня виробництва, коли один американський робітник виробляє продукції вп'ятеро більше кількісно та вищої якості, ніж ціла бригада посткомуністичної праці на українському заводі. За оцінкою європейських експертів, енергоємність української важкої промисловості вдесятеро більша, ніж у Західній Європі. Те саме стосується й матеріалоємності. На одну тонну кінцевої продукції припадає (на всьому виробничому ланцюзі, починаючи з видобутку сировини) дев'ять тонн відходів. Частка такої надто енергоємної та надто матеріалоємної збиткової промисловості в Україні – 60% валового внутрішнього продукту. Відповідно середньодушовий ВВП України майже втричі менший від болгарського, більш як усемеро – від польського, майже у сорок два рази – від німецького й становить усього 600 доларів СІЛА.
В Україні немає достатньої кількості нафти, газу, тому, як вважають експерти, вихід один – інтенсивно розвивати науку, прориватися на світові ринки високих технологій. Однак вітчизняна наукова система, як уже відзначалося, має вкрай низькі стартові можливості для входження в ринок. Перехідний період поставив перед нею нові перепони, пов'язані з браком фінансового забезпечення науково-технічної діяльності, не відпрацьованістю системи охорони інтелектуальної власності, іншими економічними та організаційними негараздами. До цього додалися труднощі, пов'язані з інформаційним голодом, падінням престижності наукової праці, відпливом та поступовим старінням кадрів. У результаті цього за ефективністю науки в таблицях світових рейтингів Україна щороку опускалась дедалі нижче.