Різноманітні види норм права і нормативних актів в національних системах права дуже тісно взаємопов'язані, обумовлені вони системою політичних і економічних відносин, які існують в суспільстві.
В останні роки виділяють два поняття “система права” і “правова система”. Поняття “правова система” включає в себе всі правові явища: систему права і законодавства, правовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок тощо. Система права входить в правову систему.
Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами. В сучасній державі право повинно не тільки відповідати загальному економічному стану, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженим вираженням, яке не спростовувало б само себе в силу внутрішніх протиріч. Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами і різними організаціями. Всі ці відносини відображаються'в системі права і обумовлені різними інтересами. В будь-якому суспільстві існують загальнонаціональні (загальнонародні) інтереси і приватні інтереси, з яких логічно витікає поділ права на приватне і публічне.
Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює норми, які на думку західних юристів виражають інтереси особи або захищають інтереси приватних власників. В нашій країні термін “приватне право” не прижилось, оскільки не існувало приватної власності.
Публічне право (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне) складається із норм, які регулюють відносини між державою і громадянами.
З позицій внутрішньої організації системи права, крім норм права, виділяються відносно однорідні компактні підсистеми Ці підсистеми органічно взаємозв'язані між собою групою норм права і утворюють певні інститути і галузі. Таким чином, система права складається із різних інститутів права і галузей права. Галузь права — найбільш велике правоутворення, яке включає групу правових інститутів.
Система права, її галузі і правові інститути складаються історично. Вони не створюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Разом із тим на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематизація законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути (скластися) різні системи права.
Система права кожної країни відносно стабільна і динамічна, в залежності від зміни суспільних відносин, з появою нових сфер людської діяльності, яка потребує правового регулювання. В Україні нині здійснюється перехід від однієї системи права до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави і громадянського суспільства. По суті відбувається повне оновлення системи права і законодавства.
Центральне місце в питаннях внутрішньої побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Щоб відмежувати одну галузь права від іншої, потрібно виділити критерії розмежування. Такими критеріями є предмет і метод правового регулювання.
Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Вони по своєму змісту неоднорідні. Характер, якість і зміст цих неоднорідних суспільних відносин, їх класифікація і регулювання нормативними актами веде до їх класифікації на якісно однорідні суспільні відносини. Наприклад, існують цивільні суспільні відносини, сімейні відносини, господарські, адміністративні, трудові і відповідні законодавчі акти, які регулюють ці відносини. Тому по предмету правового регулювання вся система права поділяється на галузі права.
Галузь права — це така сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певну сферу суспільних відносин при допомозі тих чи інших методів і складають автономну підсистему права і законодавства. В системі права України можна виділити такі головні галузі права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне, трудове, сільськогосподарське (аграрне), кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове (карно-виправне), господарське (економічне), екологічне, земельне.
Однією із основних галузей права є конституційне право Іноді його називають державним. Ця галузь права є ведучою, оскільки її норми виражають і закріплюють основи суспільного і державного ладу, форми правління, національно-державний устрій, організацію, функції і принципи діяльності державних органів, політичну систему громадянського суспільства, основні права і обов'язки громадян, принципи виборчої системи, форми політичного режиму і т.п.
Головним джерелом конституційного права є Конституція — основний закон України. Крім Конституції сюди відноситься Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом від 10.06.1995 p.; інші закони Закон “Про громадянство”, “Про вибори депутатів Верховної Ради України” тощо.
Як галузь права, К. п. характеризується рядом ознак, які з одного боку споріднюють її з іншими галузями права, а з другого — уособлюють її в окреме цілісне утворення. До таких ознак належать: предмет і метод правового регулювання; соціальне призначення і роль; принципи регулювання; завдання і функції державного права; наявність самостійної, державно-правової (конституційної) відповідальності. Предметом державно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації суверенітету українського народу в усіх його формах, забезпечення функціонування інститутів представницької і безпосередньої демократії. Спеціальне призначення і роль К. п. полягає в забезпеченні повновладдя народу в політичній. економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Це — виняткова прерогатива К.п., яка не властива будь-якій іншій галузі права К.п. базується на таких принципах, як національний, народний та державний суверенітет; гуманність; інтернаціоналізм; визнання і забезпечення демократичних прав і свобод громадян; загальнолюдських цінностей і пріоритетів, властивих громадянському суспільству. Своєрідність К.п. знаходить свій вияв у функціях, під якими звичайно розуміють обумовлені соціальним призначенням напрямки державно-правового впливу на відносини, які уособлюють конституційний устрій суспільства. Найважливішими із них є політичні, економічні, ідеологічні, соціально-психологічні, інформаційні, виховні та спеціально-юридичні функції (тобто функції правового регулювання). Серед останніх розрізняють регулятивну та охоронну функції. Системоутворюючими ознаками К.п. є також метод правового регулювання та державно-правова відповідальність. Норми К.п. — це встановлені або санкціоновані державні правила, які визначають поведінку суб'єктів державно-правових відносин в процесі здійснення повновладдя народу. Норми К.п. — особливий різновид права. Їм властиві: 1) особлива вага і значення в системі права; 2) своєрідна юридична природа; 3) найвища юридична природа (конституційність); 4) найбільша стабільність у порівнянні з іншими правовими нормами; 5) підвищений ступінь охорони з боку держави;
6) особливий механізм реалізації; 7) своєрідність їх структури. Специфікою державно-правових відносин є те, що: 1) їх серцевиною є конституційні відносини; 2) їм властивий своєрідний механізм виникнення і динаміки; 3) права і обов'язки суб'єктів таких відносин реалізуються двояким чином: або за допомогою конкретних державно-правових норм, або через норми інших галузей права. Державно-правові відносини розрізняють за: цільовим призначенням, часом дії, змістом, суб'єктами, характером (способом) реалізації прав і обов'язків їх суб'єктів, способом індивідуалізації, формою, соціально-юридичними функціями тощо. Суб'єктами державно-правових відносин є: народи союзних і автономних республік, населення адміністративно-територіальних одиниць, громадяни України, особи без громадянства, іноземці, виборні депутати, державні органи, громадські організації, трудові колективи, збори (сходи) громадян. Об'єктами державно-правових відносин є продукти матеріальної та духовної творчості; немайнові блага окремих фізичних осіб і державних органів; дії (вчинки) суб'єктів тощо. Джерела К. п. — це форми вираження державно-правових норм, за допомогою яких воля народу втілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної Ради, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань (референдумів), місцевих Рад народних депутатів тощо.
Важливе питання про напрями розвитку в Україні науки конституційного права. Визначення та уточнення цих напрямів сприятиме окресленню проблематики відповідних досліджень, їх узгодженню з потребами практики державотворення.
Одним з таких напрямів має стати розробка по-справжньому наукової, юридичної за змістом теорії конституції. Такий підхід не означає, що відкидається можливість та необхідність інших (наприклад, політологічного) підходів до конституції як відповідного явища. Саме юридична теорія конституції забезпечить її практичну реалізацію. Інші ж підходи об'єктивно не можуть бути продуктивними з огляду на її значення як основного закону, норми якого є нормами прямої дії.
Актуальна потреба у розробці юридичної теорії конституції зумовлена також і тим, що у нашому суспільстві на рівні загальної і, навіть, професійно-юридичної свідомості існує досить поверхове ставлення до правової природи основного закону, що пояснюється практикою, яка існувала у недалекому минулому, а також численними стереотипами сприйняття конституції. Вона й досі залишається "найважливішим політико-правовим документом" (і це у кращому випадку), а не нормативно-правовим актом вищої сили. Визнання за радянських часів за конституцією зазначених якостей мало свою логіку. Воно означало відмову від конституційної законності (конституційності) у сфері державного управління і передачу цієї сфери тим, хто здійснював "партійне керівництво".