Ефективність використання ресурсів характеризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів.
Збільшення кількості товарів і послуг, яку виробляє національна економіка з даного обсягу ресурсів, означає підвищення ефективності використання ресурсів. І навпаки, зменшення обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, свідчить про зниження ефективності використання ресурсів [10]. Ефективне використання ресурсів передбачає досягнення: а) повної зайнятості ресурсів; б) повного обсягу виробництва.
Повна зайнятість означає використання усіх наявних для виробництва ресурсів. У національній економіці не повинно бути підприємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Зауважимо, що йдеться тільки про придатні для виробництва ресурси. У кожному суспільстві усталена практика визначає, які ресурси є придатними для використання. Наприклад, законодавство та звичаї передбачають, що працю малолітніх дітей використовувати не слід; для збереження родючості частину орних земель потрібно залишати під паром тощо.
Однак використання усіх наявних ресурсів не гарантує ефективного їх використання. Слід ще забезпечити повний обсяг виробництва. Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, що вони найповніше задовольняють потреби суспільства. Якщо економіка країни не досягла повного обсягу виробництва, то кажуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробництва продукується за наявності двох видів ефективності — розподільної та виробничої.
Перед кожним суспільством із його обмеженими ресурсами стоїть проблема їх розподілу між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі відвести під пшеницю, а скільки під пасовища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у виробництво тракторів, телевізорів, а скільки у перукарні й т. п.?
Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до виробництва саме тих товарів та послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства.
Повний обсяг виробництва передбачає досягнення і виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка забезпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів, виробництво товарів і надання послуг із найнижчими витратами. Справді, пшеницю можна жати серпом, а землю копати лопатою, але чи можна при цьому досягти високої ефективності використання ресурсів?
Ресурси є рідкісними, тому економіка за повної зайнятості та повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів і послуг. Саме тому суспільство має вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися [11].
2. ОБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
2.1. Різні типи економічних систем як об’єкти макроекономічного регулювання
Щоб визначити об'єкт макроекономіки як науки, необхідно насамперед провести межу між нею і мікроекономікою. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних суб'єктів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо). Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів, тобто національну економіку в цілому. Отже, макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування економічної системи на національному рівні. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.
Але в реальній дійсності немає економіки взагалі, а завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Це означає, що об'єктом макроекономіки є не просто національна економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто історично визначена економічна система [12].
Задоволення матеріальних потреб людей і саме існування людського суспільства неможливі без систематичного відновлення процесу виробництва, в результаті чого постійно відтворюються не тільки матеріальні блага, а й умови їх виробництва: економічні ресурси, виробничі відносини та відповідні їм регулюючі механізми. Загальною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва за даних виробничих відносин. У будь-якій економічній системі процес цього відтворення включає в себе безпосередню виробництво, а також реалізацію його результатів та їх споживання.
Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимог об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів ти органів державного управління економікою. Характер економічного механізму та інститутів, які його реалізують, залежить від характеру виробничих відносин і насамперед від форми власності на виробничі ресурси. Тому форма власності і є головною ознакою, яка відрізняє одну економічну систему від іншої.
Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка — це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузькому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури.
Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що національна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального виробництва.
У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охорону здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо [13].
Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, обмінюючись продуктами своєї праці.
У національній економіці можна виділити дві сторони:
1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;
2) монетарну, або грошову, економіку.
Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багатства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо.
Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов'язує окремі частини товарної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між підприємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.
У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.
Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і використовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як поняття не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.
Фірма — це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. У вітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх більше 20 млн.
Держава виконує важливі економічні функції. Вона формує правове середовище, що визначає "правила гри", яких зобов'язані дотримуватися економічні суб'єкти. Через податки й трансфери держава перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збурень держава намагається стабілізувати національну економіку і виконує низку інших економічних функцій.
У національній економіці у зв'язку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг та наявністю такої ж кількості економічних суб'єктів доводиться розв'язувати безліч господарських проблем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити — приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами? І багато інших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізми розв'язання цих проблем, тобто способи її організації. Спосіб організації національної економіки називають економічною системою.