Захисники приватизації наївно переконували себе, що цими витратами можна зневажити, оскільки в підручниках начебто говориться, що, як тільки права власності чітко визначені, нові власники забезпечать ефективне керування активами. Таким чином, у довгостроковій перспективі ситуація покращиться, який би непривабливої вона не здавалася в короткостроковому аспекті. Вони не розуміли, що без відповідної правової структури й ринкових інститутів нові власники будуть скоріше схильні до обдирання активів, чим до використання їх як база для промислового розвитку. У підсумку як у Росії, так і в багатьох інших країнах приватизація провалилася в ролі ефективної чинності, здатної генерувати ріст. Вона привела до занепаду й показала себе потужною чинністю, що підриває довіру до демократії й ринкових інститутів.
Лібералізація
Лібералізація - усунення державного втручання у фінансові ринки й ринки капіталу, ліквідація торговельних бар'єрів - має багато аспектів. Сьогодні навіть МВФ згодний з тим, що просунув програму лібералізації занадто далеко, що лібералізація руху капіталу й фінансових ринків сприяла глобальній фінансовій кризі 1990-х років і може нанести спустошливу втрату маленькій країні з виникаючою ринковою економікою.
Один з аспектів лібералізації, а саме лібералізація торгівлі, має широку підтримку, принаймні серед еліт розвинених країн. Але погляд на її наслідки в багатьох країнах, що розвиваються, сприяє розумінню того, чому вона зустрічає таку сильну опозицію, як це показали акції протесту в Сіетлі, Празі й Вашингтоні.
Лібералізація торгівлі припускає підвищення національного доходу країни шляхом витиснення ресурсів з менш продуктивного використання в більше продуктивне; так говорять економісти, опираючись на теорію порівняльних переваг. Але переміщення ресурсів з низько продуктивного використання в область нульової продуктивності не може збагатити країну, а саме це занадто часто відбувається в процесі здійснення програм МВФ. Знищити робочі місця легко, і це є безпосереднім результатом лібералізації торгівлі, коли неефективні виробництва згортаються під тиском міжнародної конкуренції.
Відповідно до ідеології МВФ, нові, більше продуктивні робітники місця будуть створюватися в міру ліквідації старих, неефективних, які виникли під покривом протекціонізму. Але так просто це не відбувається - лише деякі економісти вірять у миттєве створення робочих місць, принаймні із часів Великої депресії. Для створення нових фірм і робочих місць потрібні капітал і підприємництво, у той час як у країнах, що розвиваються, часто має місце дефіцит як підприємництва внаслідок недостачі утворених кадрів, так і капіталу через недолік банківського фінансування. Дії МВФ у багатьох країнах ще більше погіршують положення, оскільки програми економії звичайно спричиняють високі процентні ставки, що іноді перевищують 20 відсотків, іноді 50, у деяких випадках навіть 100, при яких створення робочих місць і підприємств було б неможливим навіть у та який сприятливому економічному середовищі, як Сполучені Штати. Необхідний для росту капітал просто обходиться занадто дорого.
Comparative advantages (порівняльні переваги) - принцип, висунута в теорії зовнішньої торгівлі Д. Рикардо. Відповідно до цього принципу, якщо дві країни, наприклад Англія й Португалія, провадять кожна два товари: вовна й вино, але в Англії виробництво обох товарів ефективніше, обмін між країнами можливий, якщо кожна країна зосередиться на відносно більше ефективному виробництві (Англія - тільки вовна, Португалія - тільки вино). У підсумку збільшується загальна ефективність. Модель Рикардо враховувала тільки один фактор виробництва - праця й зіставляла країни тільки по продуктивності праці. Надалі була побудована модель із узагальненням на два фактори виробництва (праця й капітал). Вона знайшла вираження у відомій теоремі Хекшера-Олина. Передбачається, що дві країни мають у своєму розпорядженні однакові технології й можуть провадити той самий набір продукції. Однак в одній з них - надлишок капіталу, а в іншій - надлишок робочої сили. У теоремі доводиться, що першій країні вигідно зосередитися на випуску й експорті капіталомісткої продукції, а другий - на випуску й експорті трудомісткої продукції. Відносно імпорту справедливо буде зворотне. При цьому в першій країні встановлюється більше висока заробітна плата в порівнянні із другий. Модель не враховує можливостей експорту капіталу й міграції робочої сили, а також росту заробітної плати в другій країні під тиском позаекономічних обставин. При цих допущеннях зовнішня торгівля між країнами сприяє підвищенню добробуту обох країн. Однак модель статична, і відповідно до неї країна з дешевою робочою силою приречена залишатися такий навічно. Тому модель Хекшера-Олина, як і модель Рикардо, є моделлю зовнішньої торгівлі між країнами різного рівня розвитку. Як показує досвід Японії, найбільш ефективна в змісті розвитку модель двоїстої економіки, де сектор дешевої робочої сили спочатку забезпечує експорт і нагромадження капіталу для сектора капіталомістких нових технологій і високооплачуваної праці, що розвивається при активній підтримці держави.
Найбільше успішно відкрили себе для зовнішнього миру країни, що розвиваються, наприклад у Східній Азії, але вони робили це повільно, поступово й послідовно, використовуючи переваги глобалізації для своєї експортної експансії й у результаті забезпечуючи собі швидкий ріст. Вони обережно й систематично знімали протекціоністські бар'єри, ліквідуючи їх тільки тоді, коли вже минулого створені нові робочі місця. Вони забезпечили капітал для створення нових робочих місць і підприємств; і держава там навіть відіграє роль підприємця в організації нових підприємств. Китай тільки зараз знімає торговельні бар'єри, через двадцять років після того, як почав свій рух до ринку, після періоду гранично швидкого росту.
У Сполучених Штатах і інших розвинених країнах випливало швидко усвідомити ці проблеми. В останніх двох президентських кампаніях у США кандидат Пет Бьюкенен використовував стурбованість американських робітників втратою робочих місць внаслідок лібералізації торгівлі. Тема Бьюкенена пролунала навіть у країні, що була близька до повної зайнятості при наявності гарної системи страхування від безробіття й різноманітних методів допомоги переміщенню працівника з одного робочого місця на інше. Той факт, що американський робітник навіть у період буму 1990-х років був стурбований погрозою, що створювала лібералізація торгівлі його робочим місцям, повинен був би допомогти більшому розумінню тяжкого становища робітників у бідних країнах, що розвиваються, де люди живуть на грані простої підтримки існування, часто на 2 дол. у день і менше, без страхувальної сітки у вигляді заощаджень, при значно менш розвиненому страхуванні від безробіття в умовах економіки, де рівень безробіття досягає 20 і більше відсотків.
Той факт, що лібералізація торгівлі часто виявляється не в змозі виконати обіцяне - а замість цього веде просто до росту безробіття, - пояснює, чому вона провокує сильний протест. Однак лицемірство тих, хто проштовхує лібералізацію торгівлі, а також методи, якими це робиться, безсумнівно, ще більше підсилюють ворожість до неї. Західні країни проштовхують лібералізацію торгівлі відносно тієї продукції, що експортують вони, і в той же час продовжують зберігати захист тих секторів своєї економіки, у яких їм могла б загрожувати конкуренція країн, що розвиваються. Це утворить одну з основ опозиції проти нового раунду переговорів, що передбачалося почати в Сиетлі; попередні раунди торговельних переговорів відстояли інтереси розвинених промислових країн або, точніше, інтереси спеціальних груп усередині цих країн - без надання відповідних вигід менш розвиненим країнам. Протестуючі справедливо вказували на попередні результати торговельних переговорів, що понизили торговельні бар'єри для промислових товарів, експортованих розвиненими промисловими країнами, - від автомашин до продукції машинобудування. У той же час, той хто вів переговори цих країн зберегли в себе субсидії для сільськогосподарської продукції й закрили ринки для цих товарів і текстилю, у чому мають порівняльні переваги країни, що розвиваються.
На останньому, Уругвайському, раунді торговельних переговорів був винесений на розгляд питання про торгівлю послугами. У підсумку ринки були відкриті головним чином для послуг, які експортують розвинені промислові країни - фінансові послуги й інформаційні технології, - але не для морських перевезень і будівельних послуг, що де розвиваються країни мають гарні позиції. Сполучені Штати хвасталися привілеями, яких їм удалося домогтися. країнам, що розвиваються, не вдалося одержати пропорційної частки вигід. Розрахунки Всесвітнього банку показують, що країни Африки до півдня від Сахари, найбіднішого регіону миру, у результаті торговельної угоди втратили більше двох відсотків національного доходу. Можна привести інші приклади несправедливостей, які широко обговорюються у світі, що розвивається, хоча ця тематика рідко попадає до друку розвинених країн. Болівія не тільки зняла свої торговельні бар'єри - вони тепер нижче, ніж у Сполучених Штатах, - але й у співробітництві зі США практично ліквідувала плантації коки, сировини для виробництва кокаїну, незважаючи на те що ця культура забезпечувала селян-бідняків більше високим доходом, чим будь-яка альтернативна культура. Сполучені Штати відповіли, однак, збереженням закритості своїх ринків для альтернативних сільськогосподарських продуктів, таких, як цукор, що болівійські селяни могли б провадити на експорт, якби американські ринки відкрилися для них.