Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки. Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків: спрямуванням її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм; забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.
В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах. Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками: характер впливу на грошовий ринок; спрямованість регулятивного впливу; характер впливу на ліквідність банків; періодичність використання. За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові). Інструменти прямої дії – це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Інструменти опосередкованої дії – це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах.
39. Валюта і види валютних курсів. Методи встановлення валютного курсу
Валюта – це грошова одиниця що використовується як світові гроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу.
Види валют Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют: § національна валюта – платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо); § іноземна валюта – грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках; § колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації. Залежно від режиму використання: конвертована валюта (повно або частково); неконвертована.
Міжнародна торгова валюта – це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.
Міжнародна резервна валюта – це валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу надання позик, кредиту, фінансування допомоги тощо. Її головною функцією є створення валютних державних резервів.
Валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, що використовуються для обміну валют при здійсненні валютних та інших економічних операцій. Чинники від яких залежить валютний курс: попит і пропозиція на валютному ринку, що встановлюється в кожному конкретному випадку; стан платіжного балансу держави; рівень інфляції; різниця процентних ставок у різних країнах;
Види валютних курсів:
– офіційний (фіксований) валютний курс – встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки;
– ринковий (гнучкий) валютний курс – курс, що формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;
– змішаний – контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашені зовнішнього боргу тощо.
Залежно від механізму формування і функціонування розрізняють такі валютні курси:
– коливні – курси, що змінюються залежно від попиту чи пропозиції на валютному ринку; – плаваючі
Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в США застосовуються обидва котирування. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями. Курс національних валют визначається, як правило, до долара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарського франка до шведської крони, то він використовує курси обох валют до долара, а потім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.
Тепер використовується другий метод, за якого курси визначаються на валютному ринку під впливом попиту та пропозиції. Існує декілька режимів плаваючих валютних курсів.
Незалежне «плавання», за якого курс встановлюється на основі попиту і пропозиції на національні валюти з мінімальним втручанням центральних банків. Цей режим використовують США, Японія, Великобританія, Австралія, Венесуела, Аргентина та ін. Кероване «плавання», яке відрізняється від попереднього лише більшим впливом центральних банків. Спільне «плавання». Використовують його країни – члени €С. Вони мають два валютні режими: один – для операцій всередині Союзу, а інший – для відносин з іншими партнерами.
40. Регульовані валютні курси та конвертованість валют
Конвертованість валюти визначається порядком обміну – купівлі, продажу і використання внутрішньої валюти для здійснення угод, – умовами її обертання на зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому (національному) валютних ринках. За ступенем конвертованості валюти поділяються на вільно конвертовані, частково конвертовані та замкнуті (неконвертовані). Вільно конвертовані валюти без обмежень використовуються у поточних та фінансових операціях і вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти. Вважається, що до вільно конвертованих належать валюти всіх країн з розвинутою ринковою економікою, але насправді такими є валюти небагатьох країн (наприклад, Великої Британії, США). Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо: обміну на інші валюти; сфер або напрямків використання валюти в міжнародних угодах; обертання на зовнішніх ринках. До замкнутих (неконвертованих) належать валюти країн, які забороняють резидентам і нерезидентам обмінювати свою національну валюту на інші. Незалежно від особливостей, валютна політика характеризується напрямком впливу на валютний курс. Заходи, спрямовані на загальне зниження курсу національної валюти, називаються девальвацією, а політика, спрямована на підвищення курсу валюти, – ревальвацією.
41. Номінальні та реальні валютні курси. Ефективні валютні курси
Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Коли кажуть «обмінний», або «валютний», курс, то зазвичай І мають на увазі саме номінальний курс обміну валют.
Реальний валютний курс – це відносна ціна товарів, що вироблені у двох країнах. Інакше кажучи, він показує, в якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний обмінний курс нерідко називають умовами торгівлі.
Для розуміння взаємозв'язку між номінальним і реальним обмінними курсами візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багато країн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п'ять грн, а російської – 50 рублів. Для порівняння цін цього продукту в обох країнах нам потрібно виразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня коштує 5 російських рублів, то українська олія коштує 25 рублів. Порівнюючи ціну української олії (25 рублів) та російської (50 рублів), доходимо висновку, що ціна української олії становить половину ціни російської. Інакше кажучи, за поточних цін 2 кг української олії коштує стільки, скільки 1 кг російської. RER=NER * P/P*, де RER – реальний обмінний курс; NER – номінальний обмінний курс (британське числення); Р – рівень цін у вітчизняній економіці; Р* – рівень цін у торговельного партнера.
Якщо реальний обмінний курс більший від одиниці (RER> І), то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробництва. Реальний обмінний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту і, отже, визначає умови торгівлі на національному ринку.
42. Валютний ринок та фактори валютного обміну. Рівновага на валютному ринку