Директивне управління економічною системою застосовувалося для подолання кризової ситуації Японією, Південною Кореєю та іншими країнами Південно-Східної Азії.
Підйом японської економіки у післявоєнні роки здійснювався за допомогою цілеспрямованого розподілу обмежених ресурсів на розвиток ключових галузей — металургії, машинобудування, морського транспорту, а також введенням твердих цін на основні, продукти і товари. Лише у 1975 р. Японія прийшла до моделі вільного ринку.
Подібні централізовані методи управління економічною системою забезпечили ефективний розвиток економіки Південної Кореї, яка на початку 50-х рр. знаходилася у десятці найбідніших держав, а сьогодні наблизилася до десятки найбагатших країн світу. Корейські економісти вважають, що успішний розвиток економіки це результат особливого господарського механізму, суть якого полягає у поєднанні планових основ з вільним ринком. Планові основи — загальнодержавне планування — ввів президент Пак Джон Гі. Галузі, які вважалися найбільш важливими (суднобудівна, автомобільна та ін.), одержували від держави велику фінансову підтримку.
Прикладів із світової практики цілком достатньо, щоб переконатися у необхідності посилення державного управління економікою для виведення її з кризи.
Тільки після подолання економічної кризи можлива заміна державного управління економікою ринковими методами, тобто трансформація планової економіки у змішану.
Ідеальною моделлю переходу до змішаної економіки є послідовна зміна існуючих виробничих відносин новими, ринковими, при якій виключені руйнівні процеси для економічного потенціалу країни й життя населення.
Світовий досвід виробив три основні види моделей переходу до ринкової економіки: еволюційну, «шокової терапії», жорсткого регулювання.
Еволюційна модель вимагає дуже багато часу. Еволюційним шляхом створювалася економіка розвинених країн протягом декількох століть.
Метод «шокової терапії» — швидка зміна планових економічних відносин ринковими — не може бути застосований, оскільки для цього потрібна величезна створю вальна робота: по перетворенню продуктивних сил, створенню інфраструктури ринку, зміні надбудови та ін. Досвід країн СНД та інших держав переконливо показав, що «шокова терапія» успішно лише руйнує існуючу економічну систему і неминуче призводить до спаду виробництва, різкого погіршення життя населення, зростання безробіття і т. п. Нова економічна система раптово не створюється. Чим більше руйнувань відбувається у перехідний період, тим більше часу потрібно для створення нової економічної системи. Іншими словами, «шокова терапія» робить неминучим еволюційний шлях побудови змішаної економіки, для якого потрібні десятиліття, а можливо, і більше століття.
Модель жорсткого регулювання переходу до ринку передбачає здійснення перехідного процесу під контролем держави. Таким чином, відбувається реформування економіки у Білорусі та в Китаї. Зростання економіки у цих країнах показує безперечні достоїнства цієї моделі порівняно з методом «шокової терапії». Найбільш ефективно розвивається економіка в КНР.
Реформування економіки Китаю почалося в 1978 р. Головні недоліки попередньої господарської системи, на думку китайських спеціалістів, полягали у надмірній централізації управління, використанні переважно адміністративних методів, застосуванні, головним чином, морального стимулювання, строго вертикальної підпорядкованості підприємств та ін.
Були визначені принципові напрямки реформи, головними
з яких є:
- використання різноманітних форм господарювання, включаючи
кооперативні та індивідуальні;
- звуження сфери директивного планування за рахунок посилення ринкового регулювання;
- проведення відкритої зовнішньоекономічної політики; розмежування функцій центральних та місцевих органів, розширення господарської самостійності підприємств.
Підсумком проведення реформи повинно стати створення господарської системи нового типу, визначеної китайськими спеціалістами як «соціалістичне планово-товарне господарство». Провідне місце відведено суспільній (загальнонародній та колективній) власності на засоби виробництва, яка доповнюється індивідуальною формою власності.
Управління економікою повинно здійснюватися переважно не командними (директивними) засобами, а державним стимулюванням та ринковими важелями.
У Китаї вважають, що створення господарської системи нового типу повинно привести до зміцнення та підвищення ефективності соціалістичного суспільства, кінцевою метою якого є комунізм.
У кінці 80-х рр. у концепцію господарської реформи Китаю стали вноситися певні корективи. Зокрема були відхилені заклики до приватизації загальнонародної власності, концепція «всемогутності ринку», теза про «користь обмеженої інфляції», думка про «неминучість розкладу та корупції кадрів» та ін. Модель економічного зростання була пере орієнтована на підвищення ефективності виробництва та кращу відповідність виробництва суспільним потребам. Китайці стали підкреслювати, що реформа потрібна не заради себе самої, а для забезпеченості прогресивного розвитку народного господарства.
Було змінено уявлення про взаємодію плану та ринку. Нова інтерпретація взаємодії плану та ринку полягає у такому:
- ця проблема становить собою ядро реформи;
- процес поєднання плану та ринку в єдиний механізм вимагає порівняно довготривалого періоду;
- головними формами поєднання плану та ринку є директивне: планування та ринкове регулювання;
- форми поєднання плану та ринку повинні постійно вдосконалюватися;
б) основним критерієм ефективності сполучення планового господарства з ринковим регулюванням є підвищення соціально-економічної ефективності народного господарства.
На другому етапі реформ прийнято рішення про посилення централізації управління економікою. Зокрема ставиться задача: підвищити роль директивного плану.
Реформи Китаю мають позитивні економічні та соціальні наслідки. Збільшились темпи зросту виробництва у всіх галузях народного господарства і в економіці в цілому, підвищився рівень життя населення. У Китаї не було економічної кризи, як в Україні та інших країнах, де застосовувались моделі «шокової терапії».
Досвід реформування, економіки в Китаї та в інших державах показує, що жорстке регулювання переходу до ринку найбільш відповідає ідеальній моделі переходу. У процесі такого реформування економічна та соціальна ефективність виробництва підвищуються.
Кожна держава, яка прагне перейти до ринкової (змішаної)економіки, визначає для себе принципову модель переходу та її суттєві параметри. Неможливо повністю перенести на будь-які умови модель переходу до ринкових відносин Китаю чи іншої держави, які майже успішно здійснюють такий перехід. Модель переходу повинна враховувати специфічні умови кожної конкретної держави і в першу чергу — особливості стану економіки.
2.1 Ринкова модель для України.
Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна.
Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.
Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до право ліберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.
Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-дирекретного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.
Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість—з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.
Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створення нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.