Переорієнтація на Західну Європу є, на мою думку, найоптимальнішим варіантом з усіх можливих на сьогодні. Нам тепер ніхто не хоче давати серйозні кредити, і так буде доти, поки Україна не зробить остаточного вибору стосовно визначення своїх стратегічних партнерів.
І в цьому виборі треба виходити з того, що в Україні поразки зазнала не політика реформ загалом: у нас, як в багатьох пострадянських країнах, фактично збанкрутіла американська форма проведення реформ, схема реформ, що визначалася принципами Вашингтонського консенсусу.
Слід переглянути і ставлення до співробітництва МВФ. Відкинувши ілюзії, подивимося правді в очі: в діяльності цієї організації беруть і завжди братимуть гору політичні цілі, основною її метою є і лишатиметься намагання закріпити залежні країни на позиціях уже сформованої схеми глобальної сертифікації.
Однією з центральних проблем економічної політики наступного періоду є переосмислення місця і ролі держави. Потрібно позбутися вкрай примітивних уявлень на зразок “багато держави – мало ринку”, і навпаки. Протиставлення за принципом “або – або” ніколи не було й не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило – держава може пустити економіку “на самоплив” лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу і Світовий банк. “Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, - підкреслюються у спеціальному дослідженні Банку “Держава у світі, що змінюється”, - серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики”. Нас же весь час “штовхають” до відтворення принципів ринкової економіки першої половини ХІХ століття коли державі відводилася пасивна роль “нічного сторожа”.[13]
Крім того, світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави в найскладніші, переломні етапи розвитку. Це стосується і періоду подолання наслідків “Великої депресії”, і перетворень повоєнного періоду, включаючи 60-ті та 70- ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформовані саме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави з приватним капіталом.
Ці принципи підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце ставляться завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулятивної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ. Будь – які намагання забезпечити їх реальне поглиблення за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує наш власний досвід – досвід попередніх років.
Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, здатною радикально змінити економічну, а відтак – і соціальну ситуацію, забезпечити реальне просування реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? Чіткої відповіді на це запитання поки що немає: воно лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.
Розглядувана проблема є багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися:
По – перше, з позиції вирішення основного завдання системних перетворень – поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть і інша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі її легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим запровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє, однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення і питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн.
По – друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможності забезпечити створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі.
По – третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утверджені інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає.
Звичайно, йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізувати напрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій має створюватися групова програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму – захист насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.
По – четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки ставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарну політику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Адже навіть за “класної” грошово – кредитної політики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різке падіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.
Необхідно переглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств.
По – п’яте, зміцнення дієвості держави пов’язане і з історичним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.
Водночас досвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активного населення. За збереження наявної тенденції – невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП – розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітної плати досягло критичної межі. Якщо в 1994 році середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 долара, на кінець 1997 року – 89 доларів, то нині – 35 доларів.[13] Це майже у дванадцять разів менше ніж у Польщі, і в один і вісім десятих разів – ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком втрачає стимульовану функцію, в тому числі й щодо продуктивності праці, науково - технічного прогресу.
Важливо враховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових інститутів громадського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Створення таких умов сприяла офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 року. І в цьому питанні потрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективних противаг діє закономірність розширеного само відтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилися на обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині “правила гри” становить ключову ознаку її дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак – її стабільного розвитку.
2.2 Модернізація економіки України в умовах глобалізації
Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно
економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно – космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу.