Ринок праці та Центр зайнятості (стр. 3 из 7)

Для рішення всіх цих задач держава повинна прогнозувати ситуацію на ринку праці, знаходити і підтримувати, або формувати "крапки росту" в економіці, проводити відповідну структурну, регіональну й інвестиційну політику, регулювати зовнішньоекономічні зв'язки, сприяти адаптації працівників до вимог ринку праці. Варто також враховувати, що можливості держави в області створення нових робочих місць менше можливостей приватного капіталу. Це, однак, не знижує ролі держави як гаранта зайнятості, воно повинно стимулювати активність підприємців. У той же час державі необхідно обмежувати визначеними рамками їхнє поводження на ринку праці, забезпечуючи захист соціально уразливих груп населення і регулюючи в складних ситуаціях вивільнення робочої сили.

Дуже важливо уникнути такого положення, при якому поновлення економічного росту буде відбуватися при високому і застійному безробітті. Загострення проблеми зайнятості в цьому випадку просто неминуче. По-перше, може збільшитися вивільнення робочої сили на підприємствах. Для рішення цих проблем знадобиться докорінний перелом у динаміку інвестицій, активізація роботи з перепідготовки кадрів, стимулювання приватного підприємництва, розширення допомоги безробітним. Разом з тим у міру посилення економічної віддачі від ринкових перетворень буде збільшуватися інвестиційний потенціал, стабілізуватися економічний ріст, розширюватися потребу народного господарства в робочій силі.[17, c.132]

Для забезпечення економічного росту, супроводжуваного збільшенням зайнятості потрібно:

· поява ринково орієнтованою, захищеною державою і соціально відповідального власника виробничих і фінансових ресурсів, заохочення його підприємницької активності;

· залучення внутрішніх і іноземних інвестицій;

· забезпечення умов для матеріальної зацікавленості працівників, розвитку їхніх потреб, розширення інфраструктури для їхнього задоволення, а також відповідності професійного рівня трудящих рівню матеріально-технічної бази.

Реалізація цих вимог можлива лише на основі використання розвитого ринкового господарського механізму в сполученні з державним регулюванням. Насамперед, необхідно, удосконалювання територіальної структури виробництва, а саме: подолання нерівномірності розвитку продуктивних сил по регіонах, надмірній спеціалізації регіонів, більш повне використання місцевих ресурсів і можливостей з обліком особистого трудового потенціалу, усунення відставання сфер соціальної інфраструктури регіонів від потреб. Для цього необхідна територіальна мобільність робочої сили, що вимагає визначеного регулювання, тому що велика небезпека посилення розходжень у забезпеченості регіонів робочою силою, зокрема зростання дефіциту кадрів у регіонах зі складним рівнем проживання.[18, c.52]

Можливості регіонів у поліпшенні територіального розміщення виробництва обмежені. Основне значення для цього мають перелив капіталу, взаємодія фінансового і промислового капіталу, діяльність фінансово-промислових груп і інших економічних об'єднань.

Для забезпечення зайнятості населення велике значення сфери послуг. Однак дотепер розвивається переважно одне посередництво, а не виробничі послуги. Відбувається це через відсутність діючої системи підтримки малого бізнесу, недостатнього рівня платоспроможного попиту населення, відсутності необхідних навичок, обмеженості можливостей одержання відповідних професій.

Значно знижують трудову мотивацію працівників зрівняльні тенденції, що виявляються як у старих, так і в нових формах. Цьому сприяють компенсаційні надбавки, натуралізована оплата. Різко зросли розходження між оплатою праці керівного складу і рядових працівників. Має місце необхідність гарантувати виплату заробітку, формувати стосовно до нових умов ціну робочої сили, еквівалентно оплачувати підвищені витрати праці, стимулювати ріст його якості. Особливою проблемою є доцільність ув'язування заробітку різних категорій працівників з рентабельністю виробництва.

Умовою рішення цих задач є не тільки збільшення ресурсного забезпечення на основі економічного росту, але і розвиток законодавства і відповідна зміна суспільних відносин до даних проблем.[20, c.145]

Класичний аналiз пропозицiї робочого часу використовує концепцiю корисностi, яка базується на перевагах, що розкриваються через вибiр. Наприклад, перевага товарiв сукупностi Х перед товарами сукупностi Y означає, що сукупнiсть Х бiльш корисна, нiж сукупнiсть Y. Отже, кориснiсть у такiй iнтерпретацiї визначає силу переваг.

На ринку робочої сили iндивiд, який бажає отримати доход, обмiнявши свій час і послуги на грошi, має визначитись, яку частину часу iз свого денного, тижневого, мiсячного i т. д. бюджету треба запропонувати на ринку, а яку — використати для вiдпочинку. Час вiдпочинку — це час поза ринком — включає в себе не тiльки час, використаний з метою одержання задоволення (кiно, театр, книги тощо), а й такi види трудової дiяльностi поза ринком, як прибирання квартири, турбота про дiтей, ремонт i т. п.

Якщо ми розумiємо доход як сукупнiсть усiх товарiв, то вiдпочинок можна розглядати як поняття, протилежне доходу, тому що вiдпочинку можна досягти лише за рахунок доходу, i навпаки. Бажання одержати доход протиставляється бажанню вiдпочити, i для кожної можливої комбiнацiї доходу та вiдпочинку iснує свiй рiвень корисностi. Спiввiдношення мiж такими комбiнацiями та рiвнем корисностi називають функцiєю корисностi, або функцiєю переваги. Загальна формула для цiєї функцiї така:

U = f(Y, L),

де U — рiвень корисностi, Y— характеризує одиницi доходу, L — години вiдпочинку.

Щоб побудувати графiк цiєї функцiї — кривої байдужостi, припустимо, що:

1) рiзнi сукупностi товарiв можуть бути ранжированi як первинний, вторинний вибiр i т. д.;

2) для кожної пари (В1, В2) сукупностi характерне: якщо (а) В1 переважає В2, (в) В2 переважає В1, то iндивiд однаково вiддає перевагу i В1, i В2 або однаково байдужий до кожного з них. Останнє називається припущенням про порiвнюванiсть;

3) для всiх товарних сукупностей, а саме В1, В2, В3, iснує таке положення: якщо В1 переважає В2 i В2 переважає В3, тодi В1 має переважати В3. Крiм того, iндивiд, який не вiддає переваги нi В1, нi В2, i не бачить рiзницi мiж В2 i В3, має бути байдужим також i до В1, i до В3. Це називається припущенням перехiдностi;

4) більша кiлькiсть усякого товару має перевагу над меншою. Це називається припущенням ненасиченостi. [23]

Ми вже визначили функцiю корисностi за допомогою двох змiнних, а саме доходу та часу вiдпочинку. Розмiстимо доход на вертикальнiй осi, а час вiдпочинку — на горизонтальнiй, визначивши в такий спосіб положення площини можливостей для рiзних споживчих сукупностей.

Розглянемо сукупнiсть, показану точкою А на рис. 2.1. Ця сукупнiсть має Y1 одиниць доходу та L1 одиниць часу вiдпочинку. Двi лiнiї — горизонтальну та вертикальну — проведено через точку А. Вони дiлять площину можливостей на 4 квадранти. Згадаємо базове припущення (4), згiдно з яким бiльша кiлькiсть товару має перевагу над меншою. Порівнюючи сукупнiсть А з будь-якою точкою квадранта N, робимо висновок, що А має перевагу над будь-якою точкою (сукупнiстю) квадранта N, тому що точцi А вiдповiдає бiльша кiлькiсть i грошей, i часу вiдпочинку. З iншого боку, всi сукупностi в квадрантi Р вiдповiдають бiльшiй кiлькостi i грошей, i часу вiдпочинку, нiж точка А. Тобто всi точки квадранта Р мають перевагу над точкою А. У випадках з точками квадрантiв N i P iндивiд не залишиться байдужим, порiвнюючи сукупностi з цих квадрантiв із сукупнiстю А. Але цього не можна сказати, розглядаючи квадранти В i С. У них завжди знайдеться ряд сукупностей, якi не мають переваг над точкою А з погляду рiвня корисностi, тому що цi квадранти мають бiльшу кiлькiсть однiєї зі змiнних i меншу кiлькiсть іншої.

Рис. 1. Низхідна крива байдужості

Якщо з’єднати всi цi точки байдужостi, дістанемо криву байдужостi (U1), яка є межею мiж частинами площини, що мають бiльше i менше переваг. Як бачимо, крива байдужостi є похилою (злiва направо) кривою через припущення про поведiнку iндивiдiв. Сiм’я таких кривих називається картою байдужостi.[23]

Розглядаючи криву байдужостi (U) на рис. 2.2, помiчаємо, що перехiд вiд однiєї точки до iншої (наприклад, вiд А до В) означає вiдмову вiд певної величини доходу на користь певної величини часу вiдпочинку. Виникає природне запитання: вiд якої величини доходу потрiбно вiдмовитись, щоб досягти однiєї додаткової години вiдпочинку? Для цього треба роздiлити Y1 – Y2 = DY на L2 – L1= DL. З графiка на рис. 2.2 видно, що спiввiдношення АС\СВ = DY\DL близьке до значення кута нахилу до горизонтальної осi дотичної до кривої байдужостi в точцi D. Цi два значення (спiввiдношення АС\СВ i тангенса) будуть тим ближчi одне до одного, чим ближче до точки D лежатимуть точки А i В. Отже, чим бiльший тангенс кута нахилу дотичної, тим бiльшим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. I навпаки, чим менший тангенс кута нахилу дотичної, тим меншим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. Порiвняння точок Е, D i F показує, що тангенс даного кута зменшується в мiру того, як доход замiнюється на вiдпочинок уздовж кривої байдужостi.

Рис. 2. Випуклість кривої байдужості

Зазначений тангенс, або спiввiдношення DY\DL, називається граничною нормою замiни доходу на вiдпочинок (MRS), i його величина визначається як втрата рiвня задоволення, що припадає на кожну одиницю грошового доходу, вiд якої вiдмовились, в обмiн на збiльшення задоволення вiд кожної добавленої години вiдпочинку, з тим щоб забезпечити постiйний загальний рiвень задоволення. [23]

Сучасний економiчний аналiз широко використовує кривi байдужостi, якi, однак, представляють лише половину аналiзу. Для того щоб завершити картину аналiзу, потрiбно розглянути iнший iнструмент — бюджетну лiнiю.